9 травня і 22 червня. Ці дні, назавжди пов’язані в нашій пам’яті, рік дві тисячі одинадцятий зшив ниткою тривоги. Після львівських неподобств у День Перемоги українці із тривогою поглядали на столицю Галичини. Щоправда, тривожилися не всі. Акули політикуму й політикани дрібніші, іноземні кореспонденти й деякі вітчизняні борзописці нетерпляче чекали «другої серії» скандалу та бійки.
Не дочекалися.
Відро, іще відро…
Львів був тихий у День скорботи. До пам’ятників лягли квіти з рук начальства, політиків і простих людей. Священики молилися, поминаючи загиблих у боях і замучених у катівнях. Хтось запустив у небо над Галичиною повітряні кулі, прикріпивши до них прапор 150ї стрілецької ордена Кутузова II ступеня ІдрицькоБерлінської дивізії.
Я не гадатиму, чому все пройшло спокійно. Може, можновладна еліта провела насичені бесіди і з націоналістами, і з потенційними «їздунами» з інших регіонів. Цілком імовірно, що пан Тягнибок спохопився і затурбувався своїми всеукраїнськими перспективами. Нецікаво це. Нумо ліпше оцінімо… оцінки. Істерика вгамувалася, тож саме час.
Львівська травнева ганьба відродила розмови про дві різні України з різними героями, про цивілізаційний розкол. «Захід і Схід ніколи не з’єднаються!» – радісно вигукували завзяті одеські патріоти. Як усе просто: ось є ми, південносхідні молодці, онуки та правнуки солдатів Перемоги. А є «вони»: кляті западенці, нацисти й бандерівці, які тільки й роблять, що знущаються з ветеранів, зривають ордени.
Не одне відро чорної та білої фарби витрачено в «післяльвівські» дні. Настав час відмиватися.
Не Львовом єдиним
Містечко Снятин ІваноФранківської області. Засноване у ХІІ столітті. Мешканців – ледве над десять тисяч. Серед них є й моя знайома Тетяна, бухгалтерка, мати двох дітей. Звичайна жінка. Події 9 травня у Львові вважає провокацією, а червоний прапор – символом комуністичного режиму.
– У нас важко знайти родину, що не побувала в Сибіру. Мій дід служив дяком, бабуся співала в церковному хорі… Тяжко їм було при радянській владі.
– А як у Снятині пройшло 9 Травня?
– Як належить: був парад, концерт, спонсорська допомога кожному з ветеранів. І святковий стіл для них і вдів полеглих.
– Скажи, ветерани надягли ордени?
– Звичайно. Деякі снятинці всю війну відвоювали, штурмували Берлін! Ми дуже поважаємо їх, наших дідусівчервоноармійців.
Снятин, батьківщина полковника УПА Андрусяка, якому там же встановили пам’ятник, відзначив День Перемоги. Не ліпиться, так? Не пасує до чорнобілого полотна? А тепер, любий читачу, подивімося, як відзначали святий день в інших західноукраїнських містах.
Дев’ятого травня радикалам не вдалося зірвати святкування в Тернополі й ІваноФранківську. Побачив ось таке фото: тернопільський Парк Слави, дівчатка в національних костюмах дарують ветеранам квіти, цілують їх. Сльози на очах у літньої жінки.
Державні прапори і прапори 150ї дивізії мирно майоріли над головами сотень і сотень луцьких громадян, що прийшли на Меморіал Слави. Багато дітей. Ось волинянин середніх літ піднімає маля, яке кладе тюльпани до Вічного вогню...
Рівненська влада, формуючи святкову колону, розуміла, що багатьом солдатамвизволителям важко йти в парадних лавах. Ветеранів посадили в автомобілі й автобуси, які повільно, дотримуючи рядів, проїхали по головній вулиці під оплески жителів. Такі ж пасажирські «богдани», що були у Львові. І такі ж воїнивизволителі, бойові побратими львівських ветеранів. Та ж Західна Україна. Тільки в Рівному ніхто не ображав старих, що захистили свого часу світ заради нас із вами, та й заради тих молодиків із масками на обличчях; ніхто не намагався вдертися з матюками в автобуси; ніхто не зривав з ветеранів георгіївські стрічки й ордени й не палив червоні прапори.
Усі ці фото– і відеоматеріали доступні в інтернеті. Їх потрібно осмислювати саме зараз, коли пристрасті дещо вгамувалися й у голові прояснилося.
Адже це наша земля!
Кілька слів про те, хто чиї онуки. Так, тисячі чоловіків – західних українців пішли до УПА. Дехто вирішив і в дивізії СС «Галичина» повоювати. Ці факти на всі лади переспівують затяті патріоти – і «наші», і «не наші». При цьому м’яко замовчують інші дані. Наведу лише одну цікаву цифру: крім військкоматів, у лютомуберезні 1944 року наступаючими військами 1го Українського й 1го Білоруського фронтів було призвано з Волинської, Рівненської, Тернопільської областей близько 76 тис. бійців. Тільки за два місяці із трьох областей, на додаток до основного призову.
То чи маємо право ми писати чорнобілий родовід сучасних галичан і волинян? Чи має право хтось безапеляційно заявляти, що країні легко та щасливо жилося б без Західної України? А як же бути з десятками тисяч уродженців тих місць, що штурмували Варшаву, Кенігсберг і Берлін, що віддали життя за всіх нас? Навіть член «Русского единства» Михайло Шеремет визнав, що відокремити Західну Україну – отже зрадити і полеглих, і живих. Адже це наша земля. «Та й хто ми такі, щоб розкидатися територіями?»
...І знову 22 червня 2011 року. Селище Брюховичі Львівської області. Солдатський цвинтар. Губернатор Львівщини Михайло Цимбалюк, голова облради Олег Панькевич, інші офіційні особи, представники громадськості взяли участь у церемонії поховання останків чотирьох бійців Червоної Армії, що загинули в 1941 і 1944 роках. Священики різних конфесій відслужили панахиду.
Не хочу когось обілити або очорнити. Я не знаю, наскільки щирим був у ті хвилини «свободівець» пан Панькевич. Мене зараз цікавлять не слова й думки, а вчинки. Те, що відбулося в День скорботи на Брюховецькому цвинтарі – добрий вчинок.
Сподіваюся, що Львів отямився. З молитвою або без – але отямився. І зробив висновки. Тепер пора й жителям Одещини поміркувати над тим, що вживання страв за готовими і зовні простими політичними рецептами іноді викликає отруєння. На радість тим, хто презирливо йменує нашу країну, наш спільний дім «проектом» і мріє назавжди посварити українців. Думайте, любі читачі, думайте й оцінюйте все самі. І не дайте захопити себе в чорнобілу трясовину ненависті. «Розумію, вам зараз важко. Але не дай Боже українцям дізнатися, що таке громадянська війна!» – згадалися мені слова грузинського біженця, що оселився в одному із сіл нашої області ще на початку дев’яностих.
…Україна в нас одна на всіх. Одна для львів’ян і снятинців, для одеситів і донеччан. Країна з тяжкою історією й не менш тяжким сьогоденням. І нам потрібно не викрикувати в лице одне одному лайки та прокльони, зображуючи опонентів за Збручем або за Дніпром злісними монстрами, а частіше спілкуватися, радіти й засмучуватися спільно.
Бережімо Україну. Вона в нас одна на всіх…
