«Шановна редакціє. Наш син та його товариш вирішили після закінчення школи стати військовими медиками. Нам мало що відомо, як гадається, і багатьом іншим цивільним людям, про військову медицину. Розкажіть, будь ласка, хоч коротенько, про неї в газеті. З повагою родина Зав’ялових».

До редакції зверталися й інші передплатники «Одеських вістей» с таким проханням. Про­понуємо читачам інтерв’ю у скороченому варіанті з тимчасовим виконувачем обов’язків директора Військово­медичного департаменту Міністерства оборони України полковником медичної служби запасу, кандидатом медичних наук, заслуженим лікарем України, автором багатьох наукових праць, що відзначені на міжнародному рівні, Рафіком Камаловим, яке було недавно надруковано в газеті «Народна армія».

– Уже понад півроку Ви очолюєте військову медицину. Як оцінюєте її нинішній стан?

– Досвід свідчить, що система медичного забезпечення Української армії набула правильного напряму розвитку. Вона ефективна та економічно обґрунтована, діє на всій території нашої держави. Зараз у Збройних силах України запроваджено територіальний принцип надання медичної допомоги, коли шість військових медичних центрів лікують хворих у своїх зонах відповідальності. Для цього вони мають відповідну техніку: реанімаційні автомобілі, санітарні вертольоти та літак. Головне сьогодні – вчасно доставити хворого чи пораненого, минаючи всі колишні етапи – ротний, батальйонний, полковий медпункти, медбатальйон та госпіталь – до спеціалізованої високопрофесійної допомоги. Або до місця подій має прибути спеціалізована бригада лікарів, оснащена всім необхідним для надання допомоги на місці та за необхідності для подальшої негайної евакуації постраждалого до медичного центру. До цього мають бути готові військові лікарі, адже техніка без їхніх знань та досвіду – ніщо. Тому система навчання військових лікарів має бути послідовною, багаторівневою та включати всі етапи підготовки.

– Чи дозволяє Вам власний досвід говорити, що вітчизняна військова медицина нині відповідає сучасному світовому рівню?

– Поліклініка, в якій працював багато років, була невеликою пересічною клінікою з колективом, що нараховував 47 осіб. Тепер там працюють більше як триста чоловік. Тут роблять найсучасніші операції, застосовують передові світові технології. Втім, головне те, як люди вміють ставитися до пацієнтів, як доглядають за ними під час післяопераційної реабілітації. Ми завжди намагалися створити таку атмосферу, щоб до клініки приходили сім’ями і пацієнти відчували родинну турботу про кожного з них.

Подальше завдання було створити такі клініки не тільки в Києві, а й у містах, де є військово­медичні центри. І йти ще далі – розгортати такі клініки у кожному населеному пункті нашої держави, де є військово­медичні заклади. Люди у цих клініках мають отримувати якісну медичну допомогу, що ґрунтується на інформації про те, яку медичну допомогу їм надавали раніше в інших медзакладах. Це не утопія. Така система тривалий час успішно працює у всьому світі. Ми йдемо цим шляхом доволі давно.

Електронна історія хвороби – це вже не інновація. Без неї ефективно працювати в сучасних умовах майже неможливо, як і постійно мати при собі паперову медичну книжку. Крім центрів медичної реабілітації, що в Партеніті та Саках, поки що така технологія в жодному військовому закладі не застосовується, хоча і намагаємося впровадити її всюди.

Чим якіснішою буде медицина, тим швидше вона поверне солдата до строю, тим більшою буде довіра військовослужбовця до своєї держави, тим вищим буде його бойовий дух.

Свого часу на одному з міжнародних медичних заходів один з науковців висловив думку: давайте спеціалізувати національні військові школи підготовки лікарів. Скажімо, французька навчає хірургії, британська – терапії тощо. Тоді один з ректорів – жінка­американка – запитала: «В якій академії вчитимуть патріотів?»

Отримати основи знань, історичного розуміння ролі держави та її армії можна тільки у себе вдома, лише у вітчизняному виші. Тому академія, хоч і дорогий для держави, але дуже важливий інструмент підготовки і військових лікарів, і справжніх патріотів України.

– Що мається на увазі під багаторівне­вою підготовкою лікарів?

– Якщо дозволити створити з медицини багатошаровий «пиріг», то в ньому постійно виникатимуть іскри суперечностей. Вони, начебто, добрі, тому що ведуть до розвитку. Але у кадровій системі має бути постійний рух уперед. Хто самовіддано працює, оволодіває новими знаннями, краще за інших складає життєві та професійні іспити, той і має просуватися нагору. Можливість для цього має бути у всіх і у кожного.

Якщо лікар брав участь у миротворчих операціях чи бойових діях, то він повинен мати привілеї поміж інших у кар’єрному просуванні, а також мати можливість передати набутий цінний досвід іншим, посівши вищу посаду. Лікар має пройти всі рівні професійного зростання, постійно тримати себе «у тонусі», розширювати власний світогляд, прагнути самовдосконалення. У цьому рецепт професійного зростання.

Цього року прийнято рішення (і міністр оборони України підтримав його) – абсолютно всіх випускників Української військово­медичної академії направити у війська. Жоден з них не потрапив до госпіталю чи військово­медичного центру. Важко передати, який був тиск, аби завадити цьому. З проханням «винятку для талановитого молодого фахівця» зверталося чимало поважних людей. Чого доброго на перспективу вони цим досягли б для своїх протеже?

У нас же склалася ситуація, що після випуску з академії деякі офіцери десяти­літтями працюють на одному місці, а це призводить до застою в їхньому фаховому зростанні, вони перестають учитися. Переміщення у посадах має бути як по вертикалі, так і по горизонталі. Це свого часу дозволило створити у нас блискучу школу невропатологів, інфекціоністів, стоматологів, терапевтів тощо. Не слід цим нехтувати.

Кожний військовий лікар, без винятку, має відслужити у військах і досконало оволодіти системою надання медичної допомоги. Згодом, разом із командирами підрозділів, з такими ж, як і він сам лейтенантами­капітанами, здійматися кар’єрними сходинками. Військовий лікар повинен знати, що на душі у людей, що його оточують, розуміти труднощі, з якими їм щоденно доводиться стикатися. Врешті­решт, відповісти самому собі, чи готовий він до служби у війську і тих випробувань, які чекають на нього. З власного досвіду знаю, що зробити правильний вибір дуже непросто.

– Коли Ви відчули себе саме військовим лікарем?

– Однозначно, під час служби в Афга­ністані. А що б обрали ви, коли навколо стріляють: брати в руки автомат і йти в бій разом зі своїми товаришами чи послатися на гуманітарне право лікаря або журналіста бути некомбатантом? У таких ситуаціях і настає для військовика момент істини.

За роки служби на первинних посадах у кожного з молодих лікарів є можливість обрати свій подальший шлях. Одні оберуть адміністративну чи командну лінію, інші – займатимуться лікарняною практикою. Однак кожен із них має па­м’ятати, що його зусилля у прагненні професійного зростання не залишаться непоміченими. Двері медичних закладів завжди для них відкриті й кожен має вільний доступ до ліжка хворого, кожен може розраховувати на допомогу старших колег. За таких умов через 10 – 20 років ми матимемо нових Пирогових, Бурденків та Городецьких.