Якось у крамниці мені довелося почути розмову двох жінок, які, купуючи продукти, нарікали на дорожнечу у сільській торговельній мережі порівняно із міськими ринками та супермаркетами.
– Зазвичай при нагоді я купую про запас крупи, олію, консерви, твердий сир, ковбасні вироби та інші продукти у великих торговельних мережах Одеси, – говорить одна. – Те ж саме і з побутовою хімією та засобами гігієни – наприклад, беру велику упаковку прального порошку, а до неї ще й подарунок якийсь приклеєний, що обов’язково знадобиться в господарстві. І дешевше, і приємніше…
– Я теж намагаюся привезти з міста продуктів та якісь потрібні речі, – підтримує подругу супутниця. – От у серпні відпочивали на морі, то з дому ніяких овочів та фруктів не брали, все купували на Привозі. Наприклад, гарні, свіжі банани купували по 3 гривні за кілограм, а у Фрунзівці за них правили майже у два рази більше. А ще кажуть, що в місті важко жити!
Почувши цю розмову, я поцікавилась думкою і деяких інших жителів Фрунзівки. Вони, навпаки, переконані, що сільське життя легше. Адже тут і власний город, і продукти харчування, вирощені на ньому, і своє молочко та м’ясо, і в погребі щось є про запас. Нехай би спробував хтось із сільчан вижити в місті, залишившись без роботи і заробітної плати, проживаючи у квартирі, коли ще й за послуги плату вимагають 600 – 700 гривень.
З цими двома протилежними думками вирішила звернутися до жителів деяких сіл. Кому ж як не їм, натрудженим і мудрим, знати ціну своєї праці і відповідь на запитання: де легше живеться – в місті чи в селі?
Цікаво, що більшість людей старшого віку віддають перевагу життю в селі. Звиклі до щоденної праці та розмірених буднів, вони сьогодні не уявляють свого життя в мегаполісах з їх постійною метушнею та щоденним іспитом на виживання. Адже, справді, якщо в кишені немає і гривні (що часто трапляється у сільчан), то з дому взагалі нічого виходити, бо лише за послуги транспорту треба заплатити не менше двох гривень. Пішки ж далеко не підеш.
Люди молодшого віку схильні до думки, що майбутнє – за великими містами. І головним у цьому виборі є можливість знайти хоч якийсь заробіток. У селах з цим велика проблема. Та й зарплата в тій же Одесі значно вища, ніж у районному центрі.
– Ось дивіться, – говорить 30річна Олена, – у мене вища освіта. Працюю в одній з установ Фрунзівки, часто доводиться трудитися понаднормово, завершувати термінові робочі справи вдома, бо відповідальність дуже висока. А за свою працю отримую менше півтори тисячі гривень на місяць «чистими». Дружина мого брата після закінчення професійнотехнічного училища працює кравцем на одному з приватних підприємств Одеси, її заробіток майже такий, як у мене, але не за місяць, а за тиждень! Ось вам і відповідь – де легше жити.
Той, хто не знає сільського життя, мабуть, думає, що в погребах і в коморі все з’являється саме по собі, вважають мої респонденти. Нехай би спробував хтось переїхати жити в село, тоді й дізнався б, скільки коштує пляшка молока. Сьогодні у своїх господарствах тримають корів лише справді мужні люди, які, навіть всупереч своїм збиткам, не можуть зважитися на те, щоб позбутися круторогої. Якщо порахувати всі витрати на утримання корівки (сіно, концентровані корми тощо), то собівартість молока має бути вищою, а селянин змушений продавати його за безцінь. Те ж саме і зі свининою – виробництво м’яса обходиться дорожче, ніж сьогодні платить заготівельник за кілограм живої ваги. Тож з кожним роком у домогосподарствах стає все менше худоби, а сільські жителі, як і міські, краще куплять декілька кілограмів м’яса, домашнього сиру чи пляшку молока на базарі, ніж витрачатимуться на власне виробництво цих продуктів.
Якщо вже зайшла мова про базар і ціни на ньому, то, мабуть, міські жителі не купували б у селі овочі та фрукти. За часи реформування аграрного сектору економіки в багатьох районах було втрачено овочівницьку галузь, занедбано фруктові сади. То ж звідки взятися на ринку своїм овочам та фруктам? Майже вся продукція привозиться здалеку, і підприємці правлять за неї немалу ціну. Єдина втіха – це продукти безпосередньо від виробника. Якщо біля базару стає машина з помідорами, то одразу з’являється величезна черга.
– Що, на городі томати не вродили? – запитую в однієї жінки.
– Знаєте, наступного року я, мабуть, взагалі їх не садитиму, – відповідає вона. – Поміркуймо: весною я витратила близько 150 гривень на купівлю розсади, поливати вдосталь немає можливості, бо вода обліковується лічильником. У результаті зараз змушена купити помідорів кілограмів зі сто (а це 250 гривень), щоб заготувати для сім’ї закрутки на зиму. Я оце стою в черзі і думаю: навіщо витрачати гроші і так тяжко трудитися на городі, коли без зайвого клопоту можна все купити? Така ж ситуація і з картоплею. Весною купували насіння по 4 гривні за кілограм. Все літо обробляли ділянку, але, знову ж таки, без жодного поливу. Того врожаю, що зібрали, нам не вистачить на зиму. Он, погляньте, поруч стоїть машина з Вінниці – картопля по 2 гривні 50 копійок. Будемо купувати. Чула, що в Києві збудували новий оптовий продовольчий ринок, де овочі та фрукти продають за копійки. Та кияни зі своїми зарплатами якось і без цього прожили б. А що робити нам у селі з нашими заробітками? Хто подбає про нас?
Так, працювати біля землі чи худоби важко. А хіба на якомусь підприємстві чи на будівництві легше? Різниця лише в тому, що у місті одразу ж платять гроші, а тим, хто трудиться в селі, особливо на власному городі, іноді доводиться рік чекати, поки виросте продукція, поки її буде реалізовано.
То на запитання де ж всетаки легше жити – у місті чи в селі – дати однозначну відповідь нелегко. Звичайно, і в сільській місцевості, і в місті, актуальною залишається відома поговірка: щоб рибу їсти, треба в воду лізти. Бо хто трудиться, а не ледарює, той виживе і в місті, і в селі. Тільки б здоров’я не підводило.
