То в кого музики грають? – перепитували один в одного сільчани.
Та невже не чули? У Дацьків. Федір з Катериною знову на весільний рушник стали, через п’ятдесят років...
Не помилилася сусідка, справді, у подружжя Дацьків на подвір’ї музики грають. У стареньких родинне свято – особливе, яке відзначається один раз за 50 спільних літ. Катерині Сергіївні – сімдесят, а Федір Корнійович старший за дружину на чотири роки. Вони відзначають золоте весілля. Батьків прийшли привітати двоє синів, донька, четверо онуків та правнучка. А також інша рідня, сусіди. Всього до шести десятків гостей зібралося на цих урочистостях.
– Це нам діти зробили свято, вони самі захотіли, щоби я знову наділа весільне вбрання та вінок, а дід – нареченим став, – розповідає Катерина Сергіївна. – Донька та невістки всього наготували, столи накрили. Діти й музикантів найняли та халабуду зробили. Ніби повернули нас з дідом у далеку молодість.
За народним звичаєм, молодих виводять з хати батько з матір’ю. Подружжя Дацьків тут поступились синам, бо цю роль виконали саме вони. Діти вручили своїм батькам весільний коровай. А внуки з правнучкою стелили їм під ноги доріжку, як символ щасливої життєвої дороги. Федір Корнійович, як новоспечений наречений, в усьому догоджав своїй обраниці, коли вигукували «гірко», ніжно цілував її. «Молодята» обмінялись обручками. Коротко кажучи, за всіма правилами справляли весілля. Разом з тим пригадували події п’ятдесятирічної давнини.
Колись Катерина і Федір не знехтували порадою старших, хотіли, щоби їхній шлюб був освячений на небесах, тому вінчалися в церкві. До речі, цей храм Покрови Пресвятої Богородиці в Саврані був єдиним діючим в районі на той час. Пригадують ювіляри, як хвилювалися, коли йшли центральними вулицями селища, приймали вітання перехожих. А потім пішли будні, сімейні клопоти. Через рік взялися за спорудження будинку. Власними силами усе зробили, тепер тут є все для господарства. Катерина Сергіївна працювала у місцевому колгоспі у польовій бригаді. Намагалась упоратися скрізь: і в полі, і вдома. Молодість додавала сил.
У трудовій книжці Федора Корнійовича один запис про прийняття на роботу та один – про звільнення. Він у 1960 році влаштувався в автотранспортне підприємство, а в 1997 році – пішов на заслужений відпочинок. Майже сорок років працював водієм. Спочатку на вантажівці, потім пересів на автобус, згодом – на таксі. За сумлінність та професіоналізм нагороджений медаллю, має інші численні нагороди. Його портрет був занесений на районну та обласну Дошку пошани, а його прізвище вписано до «Книги слави» підприємства. До того ж, він має двадцятирічний стаж депутатської діяльності. Це своєрідний рекорд, адже п’ять скликань поспіль Федір Дацько обирався до районної та селищної рад. Отож дідусеві Федору є що передати у спадок онукам та правнукам. І найперша його заповідь їм – любити справу, якою займаєшся, сумлінно її виконувати на користь людям.
А в чому сімейне щастя? Тут подружжя довго не розмірковували. Саме життя їм підказало – в мирі, любові та злагоді. І по цих словах засяяли очі ювілярів, а на устах промайнула щаслива усмішка. І радістю сповнились їхні серця, коли онуки співали доволі відомі рядки пісні: «Бабушка рядышком с дедушкой снова жених и невеста...»
