«Не розповідай, бабусю, казок…»
Катерина Дмитрівна Долганюк, яка відзначила 77річчя, досі, відрізавши шматочок хліба, ретельно збирає зі столу в долоню крихти і кидає їх до рота. Таке ж трепетне ставлення до хліба і у її сусідки з першого поверху 82річної Марії Фомівни Манойлової. Обидві вони пережили війну і післявоєнний голод. Катерина Дмитрівна – у гагаузькому селі Котловина (Ренійський район), а Марія Фомівна – у сусідньому болгарському селі Владичень (Болградський район).
Вони обидві почали ходити до школи «за румунів» – до приходу в Бессарабію у 1940му році радянської влади.
– За найменшу провину вчителі нас жорстоко били, – згадує Катерина Дмитрівна. – Одного разу мені відбили лінійкою долоні так, що я прийшла додому з опухлими синіми руками. Побачивши це, мій дід Іван сказав: «Більше до школи ти не підеш». А потім прийшла радянська влада. Мій батько – Дмитро Чернєв одразу пройнявся ідеями більшовизму, адже ми були бідняками. Батько знав грамоту, багато читав. Коли почалася війна і в Котловині при владі знову опинилися румуни – посібники фашистської Німеччини, наша сім’я натерпілася страху. Жандарми із собаками вривалися до нас ночами, обшукували дім. Мого батька заарештували, як і інших активістів. Моя молодша сестричка до того перелякалася жандармів, що занедужала. Під час окупації у нашому селі не було ні лікаря, ні ліків. Діти хворіли на кір і багато інших хвороб. Організм моєї сестрички не витримав – вона померла. Їй було рочків зо три. Взагалі тоді помирало багато дітей – ніхто їх не лікував. Я сама захворіла на тиф і досі дивуюся, як залишилася на білому світі.
– Німці якийсь час квартирували у нашому домі, у найбільшій кімнаті жив офіцер, якого цілодобово охороняли вартові. Коли німці у 1944му відступали, вони брали все що хотіли – коней, корів, овець. Пам’ятаю, як вони вантажили повні підводи кукурудзою. І всі жителі нашого села мовчали, бо дуже боялися. Розповідали, як у сусідньому селі Виноградівці німці знущалися з жінки… А потім прийшла Червона Армія – і для нас, сільських жителів, усе почалося спочатку. Знову по дворах почали забирати хліб, картоплю, живність – треба було годувати наступаючу армію. Все для фронту, все для перемоги.
Але тягарі військового дитинства вже ледве згадуються, бо у 1946му почався страшний голод. Катерина Дмитрівна згадує, як з учителем навесні пішли у поле ловити мишей, яких потім зварили – це була найситніша та найсмачніша страва, яку їм випало поїсти в ті роки. Щастям було – знайти і з’їсти сухий заячий послід.
– А навіщо про це писати в газеті? – запитала насамкінець Катерина Дмитрівна. – Все одно ж ніхто не повірить. Мій онук, коли починаю згадувати сорокові, говорить: «Не розповідай, бабусю, казок…»
В офіційній доповіді Ізмаїльська обласна комісія зі встановлення та розслідування злочинів фашистських загарбників та їхніх спільників і заподіяного ними збитку зафіксувала: «Гітлерівці розграбували у громадян 14212 голів великої рогатої худоби, 30995 коней, 5626 свиней, 23528 голів овець і кіз, 80287 тонн зерна… знищили 1295 житлових будинків». Заподіяний збиток від фашистської окупації в Ізмаїльській області перевищив 3,5 млрд рублів.
Матеріальний збиток трудівники Придунавья відшкодували за короткий час, але були втрати і безповоротні: у Придунав’ї окупанти знищили понад 70 тисячі мирних громадян. Назагал людські втрати склали понад 24% чисельності населення на 1 січня 1941 року. Катерині Дмитрівні Долганюк не повернути рідну сестричку…
Михайло САЛАБАШ, краєзнавець, Антоніна БОНДАРЕВА,власкор «Одеських вістей» Болград – Рені
Зустріч поколінь
Одним є про що розповісти, іншим – чого повчитися…
Напередодні святкування 67ї річниці визволення України від німецькофашистських загарбників в Одесі, у приміщенні Військовоісторичного музею Південного оперативного командування, відбулася зустріч ветеранів Великої Вітчизняної війни з військовослужбовцями місцевого гарнізону.
Військові моряки, сухопутники, представники повітряних сил та вихованці міського ліцею з посиленою військовофізичною підготовкою – усі вони мали змогу перегорнути сторінки нашої історії та завдяки розповідям вельмишановних ветеранів ще раз усвідомити, якою ціною була здобута Перемога.
Звичайно, подібні заходи потрібні. Потрібні як для майбутніх, так і для нинішніх захисників Вітчизни – представників всіх видів ЗС України, які сьогодні усі разом уособлюють собою єдність нашого війська та оплот недоторканності держави.
Підтвердженням тому була і ця зустріч різних поколінь захисників Вітчизни, коли через 67 років після визволення України знов говорили про доленосні, трагічні та переможні етапи тієї давнини. Коли одні – безпосередні учасники подій – згадували, а інші – їхні правнуки – уважно слухали та замислювалися…
А згадати фронтовикам було про що. Наприклад, про те, як ще молодою дівчиною вступила у бій з ворогом учасниця оборони Одеси та Севастополя, завідувачка Військовоісторичного музею Валентина Іванівна Лучинкіна. І будучи медсестрою, під шквальним вогнем виносила з поля бою поранених однополчан.
Або про те, як не судилося вступити влітку 1941го до залізничного технікуму іншому фронтовику Павлу Васильовичу Досичу і його шкільні мрії обірвало коротке й трагічне слово «війна». А згодом була оборона Одеси, участь в боях за Сталінград, вогненна Курська дуга та битва за Дніпро. І, як визнання його заслуг, нагородження багатьма бойовими нагородами, у тому числі орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни І ступеня, медалями «За відвагу», «За оборону Одеси», «За оборону Сталінграда».
Самовільно залишив рідну домівку та дванадцятирічним хлопчиськом потрапив на фронт і Георгій Сергійович Врасков. На війні він був сином полку і юним розвідником, який на завершальній стадії Великої Вітчизняної визволяв Україну й Польщу.
Мужньо і погеройськи на полях Великої Вітчизняної бився з ворогом і ще один учасник зустрічі з воїнами Одеського гарнізону, кавалер двох орденів Слави фронтовикорденоносець Михайло Львович Ліквер.
Про свої фронтові будні та про те, як втрачали однополчан і крок за кроком визволяли рідну землю від гітлерівців, і розповіли ветерани нинішньому поколінню захисників Вітчизни.
– На жаль, з кожним роком нас – тих, хто пережив ту війну та на собі відчув увесь її трагізм, залишається все менше. І все ж таки, доки маємо таку можливість, ми й надалі будемо проводити подібні зустрічі. Ні, не для того щоб розповісти про себе, а задля того, щоб пам’ятала, знала, робила висновки та вчилася на прикладах солдатів найкривавішої війни ХХ століття наша молодь, – зазначила Валентина Іванівна Лучинкіна.
А вони, солдати вже ХХІ століття, уважно слухали ветеранів. Запитували про те, який з боїв був найважливішим. Про те, як вони потрапили на фронт, і який шлях довелося долати, визволяючи рідну Україну. Їм було цікаво побільше дізнатися про свою історію, про подвиг солдата та хронологію бойових подій того далекого минулого. Вони пишаються тим, що є нащадками таких мужніх людей і саме з них й надалі братимуть приклад у справі служіння Батьківщині та охорони її незалежності.
Вже по завершенні зустрічі представники ветеранського руху подарували військовослужбовцям Одеського гарнізону екземпляри книги «Пам’ять доленосних вогняних років», що була написана Валентиною Іванівною Лучинкіною у співавторстві з іншим представником ветеранського активу Одещини генералмайором у відставці Романом Петровичем Агріковим. А також у супроводі екскурсовода музею підполковника запасу Миколи Овчаренка воїни Одеського гарнізону та ліцеїсти відвідали музейні зали, де ознайомилися з численними експонатами, архівними документами та зразками озброєння часів Великої Вітчизняної війни.
В’ячеслав ДІОРДІЄВ, м. Одеса
На підступах до столиці України
– Дайош Київ! – збуджено кричав мій напарник Толя Яїчников. Цей клич зараз був у кожного у нас на вустах.
…Комбатові треба було знати, що зараз відбувається у підрозділах, оцінити обстановку і прийняти необхідне рішення у наданні допомоги наступаючим.
– Відновити зв’язок! – наказав він. – Уперед!
– Єсть, товаришу майоре! – Командир відділення сержант Васильєв ніби чекав цього наказу.
– За мною! – крикнув він, і ми вискочили з траншеї. Навколо тріск, свист, виття.
Повзти нелегко, а ще й з телефонним апаратом, котушкою, гвинтівкою, патронами… Я повз за сержантом, виставляючи поперед себе котушку з кабелем, намагаючись нею захиститися від граду куль, що летіли нам назустріч. Я нічого не бачив, крім своєї котушки та ще спини і підошов черевиків сержанта.
Скінчився кабель. Сержант одразу звільнив зачищений кінець провода, підключив його до телефонного апарата. Я приєднав до другої клеми шматок кабелю, штир встромив до краю в землю, натиснув «зумер». Важко дихаючи, сержант приставив трубку до вуха, закричав:
– Алло! Алло, «Волга»! «Волга»! – Що за чорт! Мабуть, порив. Повзи назад, перевіряй лінію. Котушку залиш. Знайдеш порив, з’єднуй і продзвонюй. Я буду тут, зрозумів?
Я кивнув, повісив апарат на шию, взяв провід у руку і поповз до своєї траншеї. Раптом провід вислизнув з руки, поруч диміла воронка. Виявив скручений кабель, натягнув обидва кінці. Зубами зірвав ізоляцію, почав скручувати сталисті жили. Вони важко піддавалися, гострі кінці впивалися в пальці, роздирали їх у кров. І от вузол готовий, перевірений на міцність.
– Алло! Чаркін, ти? – почув радісний вигук сержанта. – Знайшов порив? Молодець!
– «Волга»! «Волга»! Чаркін, чуєш? – Це вже до мене. – Не відповідає «Волга». Десь ще є порив, шукай, усувай, продзвонюй, зрозумів?
– Що тут незрозумілого, – гукнув у трубку і, відключившись, поповз далі. Знайшов іще кілька поривів, зростив кінці, продзвонив.
Незабаром Васильєв розшукав ротного, доповів, що прокладено нову нитку – зв’язок із командиром батальйону.
– Спасибі, сержанте! – крикнув ротний і схопився за рятівну трубку.
Через гуркіт бою він доповів обстановку комбатові, попросив вогню по висоті, звідки строчили ворожі кулемети, і по скупченню танків.
– Велику справу ви зробили, заслужили нагороди, – підморгнув нам командир роти. – Можете повертатися, комбат дозволив. А ми тут дамо фріцові жару.
І він зник у диму і пилу.
…Наступного дня мене поранило. Різкий вибух міни – і я відчув сильний удар по руці. Трубка випала, на долоні кров. Толя Яїчников забинтував мені руку.
У санчастині санінструктор на просочений кров’ю бинт наклав свіжий, виписав направлення, сказав:
– Іди через переправу на той берег у медсанбат.
І от я йду… А назустріч потоком – наші війська.
Молоденький лейтенант з групою солдатів зупинився, запитав:
– Ну, як там?
– Нормально. Бої йдуть за Київ, скоро візьмемо, – не без гордості відповів я.
7 листопада мені виповнилося 18 років. Перебуваючи у польовому госпіталі, почув по радіо радісну звістку – столиця України визволена від німецькофашистських окупантів!
У наказі Верховного Головнокомандування перелічувалися з’єднання і частини, яким було присвоєно почесну назву «Київських». Серед них була і наша 180та стрілецька дивізія.
Дмитро ЧАРКІН, ветеран Великої Вітчизняної війни, полковник у відставці, член Національної спілки журналістів України
