Марія Іванівна розміняла вже свій восьмий десяток літ. Ніби вчора була сповнена сил і енергії. Вставала з першими променями сонця. Адже робота головного агронома колгоспу – це постійна, надзвичайно висока відповідальність за розвиток господарства, його добробут. А вдома на неї ще чекало немаленьке підсобне господарство. У цій постійній круговерті якось незчулася, як настав час заслуженого відпочинку. А навкруги – жодної рідної душі. Не вдалося жінці мати сімейне щастя, не дав Бог і пізнати радість материнства…
Доки були сили, поралася по господарству, а півроку тому, отримавши вдома травму, занедужала. Лежала у центральній районній лікарні. Потім, за клопотанням сільського голови, потрапила до Фрунзівського територіального центру обслуговування самотніх громадян. В народі його за звичкою називають Будинком милосердя.
– Кожного дня я встаю і молюся Богові за те, що живу тут, – зі сльозами на очах говорить Марія Іванівна. – Навіть не знаю, як би склалося моє життя, коли б не добрі й турботливі люди, які працюють у Будинку милосердя. Нікому, крім них, ми, самотні й немічні, на цьому світі не потрібні. Тут дуже дбайливий догляд: чотириразове харчування, чиста постіль, окрема кімната, тепло… Спасибі їм за все!
В сусідній кімнаті живе жінка із селища Затишшя. Вуст торкається усмішка, коли хтось переступає поріг помешкання. Колись в неї була щаслива сім’я, любляча донечка. Та невблаганна смерть забрала єдину кровинку. Життя із зятем під одним дахом стало нестерпним. Тож нині серед чужих, але милосердних людей жінка почувається набагато краще.
Над новою, захоплюючою книжкою сидить Світлана. Доля підкидала їй немало випробувань. Не маючи власної сім’ї, вона широко розчинила двері своєї квартири одній жінці з дітьми. Скільки днів і ночей доглядала малят, бавила їх. Нарешті в неї з’явилася справжня родина – гадала Світлана. Аж раптом одного дня просто опинилася на вулиці…
Знайшлося місце в Будинку милосердя й чоловікам. У деяких мимоволі забриніли сльози, коли запитала про минуле життябуття.
– А як міг жити самотнім одинаком? – відповів запитанням на запитання один з мешканців і відвів погляд.
У кожного, хто нині мешкає у Будинку милосердя, своя сумна життєва історія, якою не всі охоче діляться зі сторонніми. Головне для цих чоловіків і жінок, що вони не зовсім самотні на світі, про їхню старість піклуються і дбають добрі люди.
– Старість не милує нікого, тож всі
