Якби до ЄС приймали міста, Чернівці були б уже там. Ледве ступивши на землю Буковини, де вулиці вимощені бруківкою, одразу зачаровуєшся цим ароматом австроугорської культури, що так і не вивітрилися за роки радянської влади. І в цій єдності стилю ти одразу бачиш усю різницю між сходом України з його сталінським післявоєнним залізничним ампіром та чернівецьким європейським артнуво, віденським сецесіоном столітньої давнини. Споруджений у 1906 – 1908 роках, будинок вокзалу з алегоричними скульптурами на даху є найяскравішим у місті зразком цього віденського стилю кінця XIX – початку XX століть. Ти одразу переносишся до золотої епохи Чернівців, коли місто було форпостом АвстроУгорської монархії на її східних землях. Саме тоді в руслі наймодніших на той час тенденцій європейського зодчества, не лише місцевими, але й знаменитими австрійськими та чеськими архітекторами і був створений той неповторно еклектичний чернівецький стиль, який дозволяє називати місто "невідреставрованим Віднем" і "маленьким Парижем".
Центр міста вражає. Сотні старовинних будинків, що зачаровують своєю красою та декором, і зовсім небагато слідів пізнішої забудови. 631 будинок старовинної архітектури, 17 будинків зі статусом загальнодержавної архітектурної пам'ятки. А у 2011 році шедевр чернівецької архітектури – Резиденція православного Митрополита Буковини та Далмації – був внесений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. В Україні в цьому офіційному переліку історикоархітектурних чудес іще лише три об'єкти: Софійський собор і КиєвоПечерська лавра в столиці та історичний центр Львова. Непогане сусідство, чи не так?
До речі, місто невелике, тому для поїздок історичним центром сміливо беріть таксі, воно недороге. Але іноді краще пройтися пішки. Так, від вокзалу крутий підйом виведе вас на гору Габсбургів, до парку імені Юрія Федьковича. А за парком і буде величний комплекс будинків Чернівецького національного університету, центральною частиною якого і стала за радянської влади резиденція митрополитів. Під їхньою юрисдикцією перебувало численне православне населення придунайської монархії від Адріатики до Галичини. Виділив Відень величезні для XIX століття гроші – 1,75 млн гульденів (зараз ця сума відповідає мільярдудвом євро) на будівництво резиденції, але й одержав у результаті архітектурнопарковий комплекс, рівного якому в Європі немає.
Резиденція унікальна тим, що увібрала в себе дух Буковини. У той час, коли в московській імперії забороняли вживання української мови та заперечували існування нашого 30мільйонного народу, у Чернівцях єпископукраїнець (з 1873 р. зведений у сан митрополита за цісарським указом) Євген Гакман закладав 6 липня 1864 року наріжний камінь у фундамент каплиці Св. Іоанна Сучавського, що і є датою початку будівництва. Воно було настільки масштабним, що спеціально під нього було побудовано два цегельних та черепичний заводи, відкрито нові кар'єри. Тут працювали сотні місцевих майстрів різних національностей, а також майстри з усієї імперії. Точно так само, як у культурі Буковини злилися в єдине ціле українські, румунські, польські, німецькі, єврейські, молдавські мотиви, так і в будинках резиденції кожен побачить своє.
Так, праворуч від входу стоїть Готельний корпус, черепиця на даху якого відтворює візерунки української буковинської вишиванки, надбудови ліворуч і праворуч нагадують замкову європейську архітектуру, під куполом декоративна в'язь із Зірок Давида, а вінчає всю цю пишноту православний хрест. Ця еклектика настільки ж чарівна, як і місцеві панянки, як і характер корінного чернівчанина. Люди дуже толерантні та виховані. У місті один з найнижчих рівнів злочинності, тож вечірні прогулянки безпечні. І зараз у місті звучать російська, українська, румунська мова, а сто років тому будьяка домогосподарка могла порозумітися на ринку принаймні ще й німецькою, польською та їдишем. Культура міжнаціональної злагоди та поваги, що слалася в місті, багато в чому унікальна та зразкова. Ось і я побував у місті декілька днів, а встиг "підсісти" на румунську музику, та й розбирати історію міста, де вулиці та готелі спочатку носили німецькі назви, а потім румунські, без початкових пізнань у цих мовах важко.
У місті збереглися не лише розкішні будинки в центрі. На вулиці Руській жила українська біднота, отож цей ряд скромних будиночків ХІХХХ ст.ст. справив на мене настільки ж сильне враження, як і чудові будинки в центрі. А чого варті тутешні музеї! Музей історії та культури євреїв Буковини, Художній музей, Краєзнавчий, буковинської діаспори, меморіальні музеї Володимира Івасюка, Юрія Федьковича...
Але от чого не вистачає усій цій буковинській архітектурній пишноті, так це старих, ще австроугорських пам'ятників. За радянських часів їх позносили "на проханнях трудящих", звичайно, але ось для міста пам'ятник – це як трояндочка на торті, – скільки там того крему, але шарм... він не піддається оцінці. Тим більше що проблема з пам'ятниками, спорудженими вже за наших часів, – по всій країні. Родзинки і трояндочки виходять непоказними. Так і в Чернівцях на 600річчя міста у 2008 році один з монументів подарував землякам Ян Табачник, а виліпив – Зураб Церетелі, який запаскудив Москву, та лише ось у фразі їдишем, на потіху чернівчан, припустилися прикрої помилки.
Єврейська тема невіддільна від цього міста. З 1775 року, коли Буковина вийшла зпід молдавськотурецького впливу і була включена до АвстроУгорської монархії, євреї становили приблизно третину населення міста. Один з найбільших поетів ХХ століття Пауль Целян – чернівчанин. Світ знає про "Список Шиндлера", але свого Шиндлера мають і Чернівці, 20000 євреїв врятував від знищення мер міста Траян Попович у роки Другої світової. А місцевий єврейський фольклор, який чимось нагадує одеський, стверджує, що буковинці походять від суміші євреїв та молдаван. А отже, Чернівці, як і ТельАвів, – столиця світу.
