Експозиція «Пробудження пам’яті» відкрилася в Одеському історикокраєзнавчому музеї 17 квітня 2008 року. Заступник директора з питань науки Юрій Слюсар був ініціатором її створення. І прочитавши 14 томів архівних документів, жахнувся. Якщо про голод 1921 – 23 років міжнародна громадськість знала, і країні активно допомагали, то ситуація 1932 – 33 років наполегливо замовчувалася. Страшним було й те, що відчуваючи колосальну нестачу зерна через неврожай, керівники держави не думали про потреби свого народу, не знижуючи обсяги експорту, прикриваючи вивезення зерна із сіл закликами допомогти голодуючим городянам.
В архівних документах Юрій Олександрович відкрив для себе страшну різницю між канібалізмом та трупоїдством. У першому випадку людей вбивали, щоб з’їсти. У другому – використовували в їжу викопані трупи. І те, й інше траплялося під час голоду.
Вектор колективізації
Якщо у 1927 році 96% посівних площ оброблялися в господарствах одноосібників, то до 32 року ця цифра скоротилася до 80%. Тобто колективізація відбувалася досить швидко. Однак продуктивність праці та ефективність роботи колективних господарств виявлялася нижчою, ніж у господарствах індивідуальних.
– Можливо, потрібні були гроші на провадження індустріалізації країни, і тому була зроблена ставка на експорт зерна, – говорить Юрій Олександрович. – Копії документів, представлені в експозиції, підтверджують факти, по суті, обкрадання людей та забезпечення великих міжнародних поставок.
Наведу витяг із постанови Одеського обкому КП(б)У про фактичний зрив збирання насіння по одноосібному сектору та виселення за межі області 100 одноосібних господарств.
«Через фактичний зрив збирання насіння по одноосібному сектору, визнати необхідним вислати за межі області 100 одноосібних господарств, які злісно ухиляються від виконання завдань з сівби… протягом 48 годин підготувати та провести цю операцію. Доручити районним комітетам провести широку політикороз’яснювальну роботу серед працюючих одноосібників та домогтися щонайшвидшого закінчення збирання насіння. Визнати необхідним за зрив роботи зі збирання насіння зняти з роботи та віддати під суд 56 голів колгоспів».
Такими були методи вирішення поставленого завдання. І люди, як завжди відбувається в умовах колосальної напруги та випробувань, ділилися на тих, хто активно допомагав владі боротися з одноосібниками, і тих, хто не погоджувався із приниженням і, по суті, приреченням людей на неминучу смерть. Було чимало комсомольців, які ходили по дворах зі спеціальними штирями, протикали стіни, печі, солому на горищах, дізнаючись, чи не приховали чого господарі. Квітло донощицтво. А за небажання виконувати нелюдські розпорядження влади постраждало чимало нормальних, чесних людей – комсомольців, комуністів, чиновників.
Як уже було сказано, одночасно зі збиранням зерна, через таку організацію, як «Експортхліб», її Одеську контору, провадилося його вивезення за межі країни.
В експозиції музею представлений лист про відвантаження 670 мішків житнього борошна до Єгипту та Палестини. Причому вигідність поставок оцінювалася, виходячи із присутності на цьому ринку інших гравців, а також з урахуванням чинних мит. Передбачено було також проведення аналізів якості зерна. Якщо не звертати увагу на дату документа (1932 рік), цілком можна прийняти його за сучасну мову ділового спілкування великих комерційних фірм. В експозиції представлено ще припис Одеській конторі «Експортхліба» відвантажити 40 тонн смоленських круп до Південної Америки. Датоване воно 16 травня 1932 року. Тобто експорт у ті роки справді був поставлений на широку ногу і не обмежувався країнамисусідами.
Аксіома виживання
– На зміну тотальному вилученню зерна прийшла необхідність елементарного виживання людей, – продовжив Юрій Олександрович. – Збожеволівши, вони нападали на млини, склади, відкрито закликали до повстання, до непокори владі.
Ще страшнішим було поступове вимирання від голоду цілих сімей. Зі спогадів Федора Микитовича Росохацького, 1924 року народження, жителя села Гвоздавка1 Любашівського району:
«Із Гвоздавки до Ясинового ходили люди на базар. По дорозі обіч стояв будинок, куди заманювали людей та вбивали. М’ясо продавали, робили з нього котлети.
Людей ховали в братських могилах. Тим, хто збирав померлих, давали хліб. Я поставив у полі мишоловки, наловив мишей. Мама їх потім зварила.
Половина села вимерла, переважно, молодь».
На жаль, багато хто жив із твердою впевненістю в тому, що все, що діється, – це сваволя місцевої влади, яка щосили намагається вислужитися перед центром. І все зміниться, якщо там, у столиці, довідаються правду.
В експозиції представлені листи до керівників країни із проханнями розібратися, зупинити беззаконня.
«Пишемо ми, колгоспники артілі імені Сталіна, Вам, товаришам Калініну, Молотову, Єнукідзе, вождеві Сталіну. Наші колгоспники вмирають з голоду. У нас 652 двори в 5 колгоспах. Одноосібників немає. У нас 3 тисячі чоловік. До 20 квітня 1933 року вмерло 1015. Живі їдять померлих. У степу під кожною скиртою по 2 тижні лежать по 5 чоловік. Трупи нікому забрати. Сівба зривається. Просимо Вас розібратися, що діється, допомогти нам якимись продуктами. Не дайте вмерти голодною смертю. Люди озлоблені на владу, на державу, яка не допомагає».
Зрозуміло, що листи ці, найчастіше, лише ускладнювали життя їх авторам, яких звинувачували в саботажі, нерозумінні лінії партії та протиправних діях.
Як вченийісторик, Юрій Слюсар говорить про величезне значення того інформаційного прориву, який був зроблений завдяки зняттю заборони на висвітлення теми Голодомору. Юрій Олександрович вважає, що зустріч зі справжнім знанням про тодішні події ще попереду. Адже багато поховань так і залишилися безіменними, невідомими. В істориків попереду копітка робота, спрямована на відновлення реальних подій та фактів, які в різні періоди розвитку нашої країни подавалися, насамперед, через призму ідеології та політичних інтересів. Істинним же мусить бути чесний, моральний підхід, заснований на милосерді та співпереживанні людям, чиє життя так несправедливо та страшно було обірвано. Мусять бути названі і всі винні у скоєних злочинах як у центрі, так і на місцях.
– Мені завжди цікава реакція на експозицію молодих людей, – говорить Юрій Олександрович. – Вони сперечаються, чи могло подібне відбуватися насправді, хто був у цьому винний. Загалом, формується їхня активна громадянська позиція, позиція людей, які ніколи не приймуть владну тиранію, не погодяться з репресіями. Це дуже важливо з погляду того, щоб такі речі ніколи не повторилися.
Важливо також не перегинати палку, не нагнітати атмосферу жаху. Бо сприйняття людиною світу влаштоване таким чином, що вона мимоволі ставить захист, якщо усвідомлювати доводиться страшні речі, які травмують. Про це не слід забувати, насамперед, педагогам, які проводять уроки з дітьми. Діти молодшого шкільного віку особливо вразливі. І мистецтво педагога полягає у виборі правильної інтонації та точному дозуванні інформації про трагічні події тих років. Тоді у людини, яка дорослішає, з’явиться не відторгнення цієї сторінки історії своєї країни, а правильне її розуміння, бажання шанувати пам’ять про людей, чиїми долями так жорстоко розпорядилися.
