Протягом останніх років у Росії зусиллями режисерів, кіно– та телесценаристів знято цикл фільмів, як документальних, так і художніх, присвячених життєвому шляху відомих діячів Радянського Союзу, починаючи з часів Великої Вітчизняної війни та закінчуючи історіями про тих, кого більшість громадян колишнього СРСР ще добре пам'ятає.

Не обділені увагою і їхні нащадки, яким присвячено відомий телевізійний цикл «Кремлівські діти». Більшість із цих фільмів вже були показані на телеканалі «Інтер». Переглядаючи ці фільми, важко однозначно сказати, на чому вони ґрунтуються: на бажанні вшанувати відомих державних діячів, розповівши про них більше, ніж ми були зобов'язані знати про їхнє життя, або ж у їхній основі лежить відвертий комерційний розрахунок?

Очевидно, що є бажання поєднати обидва ці напрями, але, на наш погляд, частіше перемагає комерція. І тоді, для задоволення широкої аудиторії сучасного глядача, багато хто з них вже й не пам'ятає тих часів, допускається фантазія авторів фільмів, а іноді, на жаль, і відверте спотворення відомих документальних матеріалів та фактів. Прикладом до раніше сказаного можна привести документальний фільм «Кремлівські діти. Донька й син Леоніда Брежнєва» та художні фільми, 14­серійний «Леонід Брежнєв» і 8­серійний «Галина». Виникає враження, що метою створювачів було не ознайомлення нас, глядачів, з невідомими життєвими фактами родини Генерального секретаря ЦК КПРС, який до остан­ньої миті свого довгого життя тримав руку на важелях управління однієї з наймогутніших країн світу, а бажання дискредитувати його в очах сучасного російського та українського глядача.

При цьому виконавець ролі Леоніда Брежнєва в однойменному фільмі, відомий актор Сергій Шакуров, в образі свого героя використовує невиправданий гротеск та шаржування, а серіал «Галина» знову ж, на наш погляд, створювався для того, щоб на тлі численних любовних пригод його доньки показати аморфну і тьмяну постать її батька, що, либонь не відповідає життєвій реальності.

Одночасно в усіх трьох фільмах сценаристи випадково або навмисно пропущений період перебування родини Брежнєвих під час Великої Вітчизняної війни на Буковині, у Чернівцях.

З метою виправлення цього недогляду я звернувся до чернівчанки Л.І. Філіпець (дівоче прізвище Збиковська) із проханням розповісти про свою однокласницю, у далекому 1944 році, Галю Брежнєву.

– Людмило Іванівно, Ви живете в Чернівцях вже 67 років, чи не так?

– Ви не помиляєтеся. 29 березня 1944 року Червона Армія визволила Чернівці від німецько­румунських окупантів. І вже на початку квітня наша родина переїхала з Харкова, де батько працював в обласному управлінні лісового господарства, до визволеного міста Чернівці.

Незабаром після цього почалися заняття в жіночій школі № 2, що по вулиці Леніна (сьогодні тут розташована ЗОШ № 2). Ученицями школи на той час були здебільшого діти військовиків (у Чернівцях з березня по листопад 1944 року розташовувався штаб 4­го Українського фронту), а також партійно­радянського активу та фахівців народного господарства, направлених сюди на роботу з території східних районів України та інших республік СРСР.

Ми, дев'ятикласники, жили дружно, незважаючи на те, що частина учениць були «переростками», – на рік або навіть на два старші за інших у класі. Вони, на відміну від нас, підлітків, вже почували себе дорослими, тому спілкувалися, переважно, між собою.

Але це нітрохи не заважало дружній атмосфері в класі. Склалася міцна традиція загальної взаємодопомоги як у навчанні, так і в позакласному житті. Галя Брежнєва була серед вже названих «переростків», але ні в навчанні, ні в спілкуванні не відрізнялася від більшості з нас. На батьківські збори завжди приходила її мама, а про те, що її батько, генерал­майор Леонід Ілліч Брежнєв працював у Політуправлінні фронту, не знав ніхто.

Якщо хтось із однокласниць хво­рів, то ми ходили відвідувати майже всім класом.

Так трапилося і наприкінці навчального року, коли Галя захворіла на грип. Ми дружною юрбою зайшли у їхній затишний особняк, який був розташований неподалік від комплексу будівель резиденції буковинських митрополитів – головної архітектурної окраси міста (сьогодні тут розташований адміністративний корпус Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича).

Батька Галі вдома не було, то ж, на жаль, майбутнього Генерального секретаря ЦК КПРС та багаторічного вождя нашої держави, я так і не побачила.

Ми розповідали Галі останні шкільні новини, а її мама почастувала нас домашнім печивом та шоколадними цукерками, які на той час були великою рідкістю.

– І що було далі?

– Почалися заняття нового, 1944­1945 навчального року, а вже через якийсь час штаб 4­го Українського фронту був переміщений на територію Болгарії, і родини офіцерів штабу виїхали із Чернівців.

Промайнуло багато років. Після школи я закінчила Чернівецький медичний інститут і багато років пропрацювала лікарем­гінекологом у пологових будинках Чернівців.

Переглядаючи телесеріал «Галина», мимоволі згадувала не лише юне обличчя відомої однокласниці, але й веселі обличчя інших своїх шкільних подружок. Як і в Галини Брежнєвої, по­різному склалися наші життєві та жіночі долі. На жаль, багато з них, як і Галина, вже пішли з життя, але в пам'яті назавжди збереглися милі, усміхнені обличчя усіх моїх колишніх однокласниць.