Під час роботи Всеукраїнського вчительського з’їзду мені згадалася давня стаття з «Учительської газети» – «Коняка чи вчитель?» У ній, зокрема, говорилося: «Чого ми чекаємо від з’їзду? Щоб кожен, хто виступає і голосує, бачив перед своїми очима не понуру в’ючну шкапу в шкільному класі, безсловесну, без права голосу, без права об’єднатися, без права підтримувати одне, протестувати проти другого, на яку досить прикрикнути: «Ану пішла!» – і вона швидше перебиратиме ногами, яка нічого не знає, крім роботи, і тому нічого не чекає, ні на що не сподівається… Щоб не коняку бачили перед собою делегати з’їзду, а Вчителя».
Чи готове сучасне вчительство до змін, чи здатне відповісти на виклики часу? А в тому, що ці виклики існують, здається, ніхто не сумнівається.
Мені можуть заперечити, що освіта всетаки консервативна за своєю природою. Винаходити, мовляв, велосипед ні до чого. Але багато моїх колег засумніваються в такому підході. Адже у часи високих наукових технологій саме з освіти має початися довгоочікуваний прорив, оновлення життя. Навчити дітей раз і на все життя, як це було раніше, уже не вдасться. Сьогодні потрібно вміти самостійно опановувати знання, причому робити це доведеться постійно.
На жаль, в умовах авторитарної педагогіки не так просто розкритися творчому таланту вчителя. Адже методичні установки радянської науки без особливих змін перекочували в постперебудовне й нинішнє освітнє середовище. У підсумку ми орієнтуємося на застарілі особистісні стереотипи. Додамо до цього матеріальне середовище, у якому «вариться» наш вчитель – низькі зарплати, пенсії, постійна необхідність жертвувати собою заради професійної самореалізації. До педвузів усіх поспіль приймають, тільки б склав тести… Ідея психологічного добору так і не змогла бути реалізована, хоча давно відомо – працювати з дітьми дано не кожному.
Справді, більшість учителів у нашій країні тяжіє до творчого пошуку. З другого боку – багато хто з них чітко демонструє прагнення дотримуватися якоїсь заданої схеми. Зрозуміти таку позицію в радянський час було нескладно. Тоді педагогічна наука давала однозначні рекомендації щодо застосування тих або інших методик, а школа опиралася не на науку про виховання особистості, а на ідеологічні установки. Уміння засвоювати певну суму знань було при цьому визначальним. Не випадково щодо цього показника наша освіта був і залишається найкращою у світі. Але, як з’ясувалося, сьогодні цього недостатньо. Важливо вміти ці самі знання ще й застосовувати на практиці. Не секрет, що низький практичний результат, невміння розпорядитися отриманою сумою знань – найслабша сторона нашої освіти. Звідси й наша нездатність скласти конкуренцію світовій науці, і патологічна недовіра до всіх вітчизняних розробок.
Тому заклики до перегляду змісту нашої освіти – це не данина моді чи чергова гра в демагогію. Це нагальна вимога часу.
Але ж назріло чимало запитань. Наприклад, якщо вчитель – головний адресат актуальної педагогічної інформації, тож чи не час відкрити до неї прямий доступ, а не подавати її келійно, кулуарно, дозованими порціями, як це робиться дотепер?
Отоді наші педагоги будуть досягати творчих висот не всупереч, а саме завдяки методичним рекомендаціям, а методслужба стане справжнім помічником, порадником, партнером і однодумцем учителів.
