Справа честі

Вісімдесят відсотків того, що побудовано в районі і від­ремонтовано, – справа рук справжніх ананьївських зодчих: керівника ТОВ «Рем­буд­постач» Анд­рія Лаврен­тійовича Берновеги і його сина, власника ПП «А.Б.С.» Андрія Андрі­йовича.

Великий життєвий шлях родоначальника династії вражає і гідний глибокої поваги. З простого столяра доріс Андрій Лаврентійович до керівника потужної буді­вельної організації. У свої вісімдесят два роки він сповнений сил і задумів.

Вінцем праці і гордістю старшого Берновеги є спорудження і здача в експлуатацію у 1996 році 30­квартирного будинку в місті Ананьєві. Нині, коли великих обсягів будівельних робіт не передбачається, колектив виконує високоякісні ремонтні роботи будь­якої складності та надає транспортні послуги.

Набувши професійних навичок на потужних будівництвах в багатьох куточках колишнього Радянського Союзу, повернувся додому на поміч батькові Андрій Берновега. Згодом він заснував власне підприємство і вже зробив чимало добрих справ.Передусім, це повна реконструкція пологового будинку, хірургічного, дитячого та приймального відділення ЦРЛ тощо.

Наймолодший з династії Берновег Артем здобуває ґрунтовну освіту в Одеській державній академії будівництва та архітектури...

Ровесник області

Стати механізатором допоміг Ворошилов

10 квітня відсвяткував свій 80­й день на­родження майор у відставці Іван Сергійович Мазуренко. За плечима ювіляра – великий трудовий шлях.

Чепурна оселя Івана Сергійовича приваблює добротністю і затишком. Відчувається це у всьому. Сам господар, стоячи на високій драбині, якраз дбайливо підрізав виноградну лозу, але, відірвавшись від копіткої роботи, неквапно розповів про своє життя­буття.

Після смерті батька мати з трирічним малюком на руках змушена була повернутися з далекого Донбасу у рідне село Майнове (нині Новогеоргіївка). Закінчивши там семирічку, юнак вступив до педучилища, але через нестатки (стипендію не платили) довелося перейти до Ананьївського технікуму механізації. Довчитися не довелося, Івана призвали в армію. Там, з відзнакою закінчивши льотно­технічне училище, він упродовж 4,5 років служив в Угорщині, в авіаційному полку. Після демобілізації у 1955 році солдата через вік не поновлювали у технікумі, і лише завдяки втручанню Голови Президії Верховної Ради СРСР К.Є. Ворошилова Іван Сергійович вивчився на механізатора.

Спочатку трудився у 14­му комсомольському мехзагоні колгоспу імені Ілліча в Байталах, потім став бригадиром. Невдовзі одружився на чарівній Надії, голові колгоспу «Красный Октябрь» с. Михайлівки, з якою живе душа в душу понад півстоліття. Коли дружину рішенням райкому партії перевели до Ананьєва і призначили начальником насіннєвої станції, Іван Сергійович влаштувався до «сільгоспхімії», де пропрацював чимало літ. У його трудовій кар’єрі значиться й служба в секретній військовій частині, що базувалася у Жеребковому. Тут І.С. Мазуренко мав справу з двигунами до ракетних установок.

Деякий час він працював в Ананьївській газовій конторі і навіть у місцевій філії Тюменської будівельної організації.

Вийшовши на заслужений відпочинок, ветеран щоденно займається господарськими справами, яким, каже, не видно й кінця.

Керівник із поетичною душею

Голова колгоспу ім. Кірова, Герой Соціалістичної Праці Євген Полікарпович Дунський (1926 – 2010 рр.) все своє життя присвятив творінню. Він любив односельців і робив усе для їхнього блага, для розквіту рідного села Долинського.

Ще тридцять років тому одеський письменник Олекса Шеренговий у своїй художньо­документальній повісті «Хліб на долоні» повідав про ке­рівника нового типу, людину добросерду, з поетичним баченням світу, яка самовіддано трудилася на землі, Євгена Дунського.

Чимало нашому герою­хліборобу довелося подоро­жувати, та при поверненні додому завжди радісно щеміло його серце, пересихали, мов од вітру, губи, і весь він проймався дивним трепетом.

Якось на світанку у степу він завітав до пастушків. Сидячи біля багаття, дослухаючись до хлопчачих розмов, голова колгоспу думав про своє…

Розкішний Будинок культури, впорядковане житло, цікава робота, асфальт, спортзал… Але як навчити хлопчака любові до землі, коли він жодного разу не косив з батьком сіна, не пив молодого молока, не годував з рук тварин? А що може відчути до землі та дівчинка, яка жодного разу не поїла теля з дійниці, воно не торкалося її рученят теплим і шорстким язиком, не стояло перед нею на тремтячих ніжках – безпорадне, миле?

«Співдружність школи і кол­госпу повинна стати повсяк­денною нормою нашо­го життя, – вважав Євген Полі­карпович. – Адже нам не байдуже, в чиї руки перейде оцей безцінний дар – земля. Праця в полі чи на фермі повинна стати для дітей моральним уроком, а особливо для тих, хто змалку вирішив стати хліборобом. Яку б професію не обрали в майбутньому наші діти, вони через усе життя пронесуть повагу до хліборобської праці, почуття радості і гордості від того, що своїм трудом роблять внесок у загальнонародну справу»

Валентина ТАМАЛЮНАС

Хранитель історії з Байталів

Понад 30 років крає­знавець­художник, заслужений працівник культури України Георгій Костян­тинович Белали відкриває своїм землякам таємниці історії і дивує їх своєю творчістю.

Експозицію Байтальського історико­краєзнавчого музею – єдиного в районі сільського острівця культури, де зберігається історична пам’ять всього краю, – доповнено вишуканим зібранням колоритних полотен, що їх створив митець. Численні експонати – від кам’яної доби до сьогодення – допомагають кожному відвідувачеві поринути у минувшину, побувати в одному часі з мисливцями на мамонтів, дізнатися про племена, які населяли цей благодатний край, отримати вичерпну інформацію про героїчні та трудові будні селян, а загалом – про розвиток і розбудову нашої області та країни.

Як митець, Г.К. Белали відтворив на своїх полотнах образи знаменитих земляків, мальовничі околиці села. А в меморіалі, спорудженому за його проектом у центрі Байталів, увічнив світлу пам’ять про воїнів­визволителів і земляків, полеглих на бойовищах у період Великої Вітчизняної війни.

бліц-опитування

За що я люблю свій рідний край

Уляна Кирилова, школярка, м. Ананьїв:

– Я народилася на Великдень у селі Гандрабури, прожила там 10 років. Потім наша сім’я переїхала в Ананьїв, але серце моє залишилося там, серед сільських просторів, чарівної природи, біля величавого блакитного храму, серед веселих друзів. Частенько я повертаюся в рідне село, на свою малу батьківщину – погостювати або відпочити влітку, а ще частіше – подумки. Пробіжуся знайомими стежинами, зірву кульбабку і здую її білосніжну шапочку, відвідаю подвір’я, де раніше мешкала…

Подобається мені й Ананьїв. Вражає вітряк на пагорбі, що ловить грайливий вітер, щоб перетворити золотаве зерно на запашне борошно. Залюбки займаюсь музикою у прекрасній школі естетичного виховання, але все ж мрію піти в моряки. Щоб подорожувати світом і з солодким відчуттям радості повертатися до рідного краю, який я дуже люблю.

Людмила Резнікова, держслужбовець, м. Ананьїв:

– Серед чудової природи, потопаючи в зелені, розкинулося наше місто. Навіть важко підрахувати, скільком поколінням людей воно було, є і буде найдорожчим і найулюбленішим місцем на землі. В його червонокам’яних долонях, як у краплині роси, відбилася вся історія нашого краю і його мешканців. Невблаганно плине час, але рідна земля й досі залишається колискою життя, невичерпним джерелом сили та мудрості для її мешканців.

Незбагненно багатий наш край на героїв, художників, композиторів, музикантів та щирі пісні. Він виплекав Героїв Радянського Союзу: льотчика Євгенія Маріїнського, розвідника Олександра Арсенюка, кадрового офіцера­танкіста Олексія Власенка.

Тут народився і розпочав свій творчий шлях відомий поет, лауреат Шевченківської премії Тарас Федюк, який очолює Асоціацію українських письменників. За сценаріями нашого сучасника Юрія Тарабанчука знято чимало фільмів та серіалів.

Отже, без перебільшення скажу, що нашу землю не тільки варто любити, а й є за що цінувати.

Дмитро Ко­банян, пенсі­онер, с. До­лин­ське:

– Чимало років тому перебрався у село зі своєю дружиною Ларисою, влітку святкуватимемо 60­річчя спільного подружнього життя. Найкраще, що я спізнав з нею, відбувалося у нашому Долинському. Воно з його прекрасними, працьовитими людьми стало для мене милим і рідним. Пам’ятаю знаменитого голову колгоспу Євгена Дунського. З ним, як виявилося, ми били фашистів десь поряд, потім служили у Німеччині в одній частині, а зустрілися вже тут. За його правління село розквітло, благоустроїлося, люди жили у достатку.

Сьогодні зміни разючі. Особливо дошкуляють невпорядковані дороги. Та вірю, що моє вже рідне село поверне собі колишню славу.