67 років минає з того часу, як завершилася кровопролитна Велика Вітчизняна війна. Увесь цей час, як реліквію, зберігає лист свого друга колишній фронтовик із Фрунзівки Іван Карпович Мельник. У свої майже 90 літ він, немов вчорашні події, згадує те, що відбувалося на фронті, і свято шанує пам’ять бойових побратимів.
Іван Карпович брав участь в обороні Кривого Рога, Харкова, Москви, вступав у двобій з ворогом на Курській дузі, проявив свій героїзм у КорсуньШевченківській операції, визволяв країни Центральної Європи. Був командиром мінометної батареї 932 стрілецького полку, і під його вмілим керівництвом радянські воїни неодноразово атакували позиції ворога.
Сьогодні серед найважливіших паперів Іван Карпович зберігає пожовклий листоктрикутничок із печаткою «Просмотрено военной цензурой», датований 1945 роком. З польової пошти 25619 «Т» йому написав Анатолій Пастух, родом із Савранського району:
«Здрастуй, дорогий друг Іван Карпович!!! Поспішаю повідомити про те, що я, вірніше – ми, отримали твого листа, за який дуже дякую. Ваня, я саме був у штабі, і читаю: «Комунебудь із мінометників». Зараз прочитав сам, а потім – начальнику штабу, старшому лейтенанту, командиру роти Гвоздєву, Ботечку, Горському і Мартирасяну. Потім прийшов командир роти і сам особисто прочитав ще раз. Всі зраділи твоїм листам, а особливо всі здивувалися, що ти пишеш, що твоє око хороше.
Тепер, Ваня, опишу, хто із старих залишився в роті. Я залишився тут, Шубін також. Толя Бичун на нозі мав нарив, звернувся у санбат і більше не прийшов до нас. Далі Коречний, Ямка, Дерев’янко, Одинцов, Слюсаренко дезертирували і ми не знаємо куди. На другий день поранило Єрепинова, Осипова, Микульського і Левченка. А інші всі залишились. Правда, два батальйони розігнали, а мінометників приєднали до нас. Соломянчук – старшина в нашій роті, а Захаров пішов на курси офіцерів. Командир роти Гвоздєв був поранений, але знову повернувся до нас. Від того місця, де тебе поранило, ми пройшли кілометрів 5 і стали в обороні. А потім, як тобі відомо із газет, ми знову були у місті Секешфехервар. Зараз стоїмо в обороні. Їсти є що. Є можливість відпочити і всі хлопці трохи поправились. О, ще Засипкіна від того місця, де тебе поранило, на наступному хуторі вбив снайпер на 4 день. Старшину Стоволока поранило в голову, мабуть, помер. А Зубарєва поранило в голову там же, на цьому місці, де і були, тільки ми повернулися назад, коли фріц пішов у наступ 18 січня 1944 року. Ось і всі зміни, що відбулися за твоєї відсутності. Багато цікавого бачили за цей період. Весь час були на передовій. По горах і пісках ходили виловлювати німців, які прорвалися із Будапешта. Майже в кожного з них були годинники і т. д. А самі попухли, худі, дійсно фріци. Ось і все коротко.
Ваня, твої листи я відсилав додому, а тепер буду надсилати тобі. Напиши, як тебе нагороджували «За відвагу». Пиши якнайчастіше. І про всевсе описуй. Всі тобі передають привіт!
До побачення. Пастух».
Перечитуючи ці рядки, Іван Карпович завжди подумки повертається у коло свої фронтових друзів, до тих, з ким довелося пережити непрості роки війни, відчути міцне плече... На жаль, невідомо, як склалася доля більшості побратимів, та пам’ять про ті роки вічна, вона ніколи не зітреться у плині літ…
