За давньою традицією перед святом військових авіаторів переглядаю альбом фотокарток, зроблених на різних аеродромах, злітні смуги яких вкарбувалися своєю залізобетонною вагою в землю і серед розпечених барханів, і біля підніжжя похмурих гір, і в оточенні густих лісових масивів. На одній з них – група льотчиків 69го винищувального авіаційного полку, який обороняв Одесу у 1941 році, а в післявоєнні роки дислокувався в узбецькому місті Андіжані. А льотчикавинищувача першого класу капітана Івана Мовчана я сфотографував перед вильотом на Кизиларватському аеродромі. Він був активним військкором окружної газети «Фрунзовец». Пам’ятні знімки, зроблені в Лиманському, де доводилося часто зустрічатися з льотчиками, як і в Херсоні, Тирасполі… Усіх їх поєднував головний вектор долі – любов до неба. Спілкуючись із ними, переконався в тому, що справді: є одна у льотчика мрія – висота, висота… Щоб підкоряти її й бути готовим до будьяких випробувань у небі, вони удосконалювалися постійно і в техніці пілотування, і духовно. І хоча небо ставало для них рідною стихією, як та ж вода для риби, воно було сповнене несподіванок, які перевіряли їхню майстерність. Як, наприклад, п’ятий, повітряний, океан випробував на міцність майора Віктора Казанцева, який мав наліт у сімдесят діб. А це означало, що він двадцять п’ять разів облетів нашу «земну кульку». Того дня, виконавши завдання, офіцер повертався на рідний аеродром. Керівник польотів дав згоду на посадку. Ось уже під крилом винищувача замиготіли знайомі орієнтири, усе ближче селище. І раптом, коли до землі залишалися якісь сотні метрів, звідкись здійнялася в небо зграя птахів. Зіткнення було раптовим, впала тяга двигуна, винищувач почав втрачати висоту над селищем. Віктор бачив людей, які йдуть вулицями, машини… Якщо він виконає команду на катапультування, що надійшла, літак впаде на будинки… Ні! Таке неприпустимо! І льотчик вирішив зробити усе можливе, щоб «перетягти» винищувач від селища, навіть ціною свого життя. І лише коли переконався, що майже вже некерована бойова машина впаде на поле, рвонув ручку засобів аварійного залишання літака. Катапульта спрацювала бездоганно. Винищувач упав на поле…
Згадуючи про цього мужнього льотчика, мимоволі думаю, а чи зміг би він не розгубитися у складній ситуації, якби не мав такої кількості годин нальоту? Звичайно ж, ні. Коли свого часу готував до друку в «Одеських вістях» нарис про славетного льотчика Повітряних сил Збройних сил України Миколу Коваля, він серед чинників, що формують справжнього аса, першим назвав наліт. Тому що без практики будьяка теорія, як і найдосконаліша техніка – мертва. І болем у серці віддається інформація про те, що наші збройні захисники мирного неба Вітчизни нині більше навчаються на тренажерах, за принципом: «піший по льотному». А ще про те, що стає усе менше юнаків, які бажають сказати: «Я у льотчики пішов би…» І до того є свої тенденції. Якщо у минулі роки до нашої газети зверталися із проханням опублікувати умови прийому до військових училищ, їх адреси, то цього року такого не сталося.
Напередодні свята прийнято говорити більше про досягнення, ніж про недоліки. І у зв’язку із цим приємно було довідатися про те, що завдання, поставлене міністром оборони України Дмитром Саламатіним, довести у першому півріччі наліт на кожного військового льотчика не менше 20 годин, виконано. Такий показник був досягнутий вперше за останні п’ять років! Прогресом це навряд чи можна назвати, але до позитивних зрушень віднести можна. Командувач Повітряних сил ЗС України генералмайор Юрій Байдак, підбиваючи підсумки півріччя, підкреслив, що в авіаційних бригадах майже удвічі зросло число проведених льотних змін у порівнянні із цим же періодом 2011 року. Що потішило – курсанти льотного факультету Харківського університету Повітряних сил налітали по 12 годин, проти двох годин за перше півріччя минулого року. До бригад тактичної авіації стабільно надходила відремонтована та модернізована на вітчизняних підприємствах техніка. Льотчики одразу ж починали нести на ній бойове чергування, виконувати інші польотні завдання. Гарну практику здобули наші авіатори, що брали участь у міжнародних навчаннях «Сі Бриз2012», показавши високу майстерність. І хочеться розділити впевненість командувача ПС ЗСУ генералмайора Юрія Байдака у тому, що за підсумками навчального року наліт на кожний екіпаж буде не менший 40 годин. Це стане конкретним підтвердженням того, що наші військові льотчики впевнено стають на крило. А в них, людей мужніх, цілеспрямованих, працьовитих, є одна заповітна мрія: висота, висота…
