Приємного літнього вечора учасники групи болгар Одещини гуляли по Габрово. Біля під’їзду типової багатоповерхівки побачили звичну картину: люди похилого віку сиділи на лавах і щось обговорювали. Спокійні обличчя, тихий сміх. Піднявши очі, я прочитав на табличці: «Вулиця Мирних днів».
Яка дивовижна, незвична для нас назва. Як виявилося, дуже символічна.
Потрібно бути спокійним і впертим
Вивчити історію міста, вдивитися у його лице вам допоможе карта.
Вулиці Веселощів, Юнацького запалу, Радості, Бадьорості, Тихого кутка. І цілих дві вулиці Щастя! Ці назви можуть здатися вам трохи наївними і смішними. Ніби Габрово – місто з якоїсь дитячої казки. Тим більш дивно, що самі габровці, скажу я вам, люди досить стримані, а про їхній прагматизм, що доходить до скнарості, відомо далеко за межами Болгарії. Суперечність?
Усе поступово з’ясувалося. Викладач університету Лалка Денчева розповіла, що після занепаду Болгарського царства під ударами османів турецькі поселенці так і не змогли масово влаштуватися у Габровому. Місцевим болгарам не подобалися нові порядки. Так, зовні підкорилися загарбникам. Так, терпіли знущання – щось подібне до заборони носити кольоровий одяг. Але їхній віковий мовчазний, затятий опір змушував чужинців почуватися незатишно.
Рідні гори і ліси давали городянам силу, зміцнювали стійкість. Згадайте Ботева: «В дібровах темних повіє вітер – гримлять Балкани гайдуцькою піснею!» Габровці ніби виросли з навколишніх гір. І вросли в них. У цьому місті два кроки від центру – і вже круте підняття вгору. Зелень вкриває завісою. Здається, що не ліс оточує будиночки на схилах, а будинки проросли крізь ліс!
Зовні стримані відлюдні городяни теж мріяли про щастя, веселощі та радість.
Місцеві жителі розповіли мені, що взимку бувають великі замети, яких ніхто не боїться, а спеку під 40 градусів городяни зносять легко, багато ходять пішки. Кажуть, у природи немає поганої погоди. Знову подивимося на карту. Як вам сподобаються такі назви вулиць: Зеленої левади, Незабудки, Зеленої вершини, Золотої ниви, Верби, Букета, Червоного маку? Та й саме Габрово – від слова «граб».
І лише ми, одесити, спочатку дивувалися, що серед білого дня в центрі міста на березі річки ходить лелека. Найсправжнісінький.
І лише ми, гості міста, вухам своїм не повірили: увечері у фонтані на красивій центральній площі, біля муніципалітету та резиденції губернатора, голосно квакали жаби! І це ж не ознака занепаду.
Дивне місто, де живуть спокійні й затяті люди, які люблять свій край. Габрово потрібно вивчити, його потрібно розкуштувати.
Заберіть свій аршин
Традиційне запитання: «А як габровці ставляться до нас?»
Для болгар ми досі – представники колись великих Російської імперії та Радянського Союзу. І ставилися до гостей з Одеси стримано, але чемно. Представники старшого покоління іноді переходили на російську, навіть зачувши болгарську мову з бессарабським акцентом. Молоді люди в гуртожитку були люб’язні. Дівчатапродавчині у студкрамничці широко посміхалися, побачивши нас.
Коротко кажучи, на шию не кидалися, але й негативу не було.
Назавжди нас із болгарами пов’язала Визвольна війна. У місті багато пам’ятників. Вулиці названі на честь воїнів російської армії та болгарських ополченців, цілих полків, які обороняли Шипку. На карті є імена Ботева, Константинова, Априлова та інших видатних болгар, чиє життя пов’язане з нашим краєм. Вулиця Генерала Радецького нагадує про славетного воєначальника, похованого в Одесі.
Але, як ви вже знаєте, Габрово – місто маленьких сюрпризів. На вулиці Миколаївській є невелика площа Бессарабії! Там ми зустріли молодого габровця, який робив вечірній променад з маленькою донькою. Він невиразно уявляв, що таке Бессарабія, зате, вислухавши наші пояснення, розповів нам історію кварталу, згадав колишню назву площі.
І тут же, поруч, за мостом через Янтру, – «місток» від Бессарабії до… Закарпаття. Вулиця імені Юрія Венеліна, ученогославіста, уродженця нинішнього Свалявського району. Встановлено пам’ятник ученому.
Проте не поспішайте малювати райдужну картину братерства слов’янства.
Війська Червоної Армії, майже без пострілів зайнявши Болгарію у вересні 1944 року (і часто наших солдатів зустрічали з квітами), допомогли комуністам утвердитися при владі. І от двадцять років тому з карти Габрово зникли імена Леніна, Георгія Димитрова і навіть Макаренка. Перейменовані вулиці Більшовика, Комсомольця, Сентябренка, Червоної зірки, Прапора праці тощо. Красномовно, нічого додати.
Українським болгарам з особливим почуттям розповіли про варварське руйнування «народною владою» жіночого монастиря у Габрово, де переховувався від турків національний герой Болгарії Василь Левський, пізніше – лікувалися від ран російські воїни. Ніхто, звичайно, не звинувачує нас, сучасників. Але…
Читачі! Не підходьте до болгар з радянськопанслов’янським аршином. Деталь: останки царя Бориса Третього, при якому Болгарія формально стала союзницею гітлерівської Німеччини і пустила до себе її війська, але завдяки монархові уникла м’ясорубки, нині зберігаються в стародавньому Рильському монастирі. Така глибока данина поваги главі держави. І в той же час габровці ходять по вулицях Антифашистській, 1 Травня та 8 Березня.
Складно? Не сперечаюся. А хіба Україна – «легка» країна? Отож сховайте вашу шаблю. Часи нині інші.
І настав новий вік
Так, інші часи. Болгарія – член Євросоюзу і НАТО.
Не скажу, що через сімнадцять років після мого першого візиту до Габрово місто геть розцвіло. Так, воно таке ж чисте, спокійне. Дороги були упорядкованими і до ЄС. Але, на жаль, уже зникли з вулиць маленькі ларкипекаренки, де готували надзвичайно смачні баниці. Літній театр, повз який я часто ходив і тоді, і зараз, занепав. Закрилися деякі підприємства. У місті є недобудовані будинки – криза, однак. Деяким старим «киштичкам» теж не завадив би ремонт. Нагадує українські реалії.
Як і в нас, часто молоді люди шукають щастя на чужині. Екскурсовод у Регіональному музеї історії, інтелігентна дама середніх років на ім’я Ольга, з якою ми розговорилися, на запитання про відпустку відповіла з легкою журбою: «Поїду до доньки в Німеччину. Бачу її раз на рік. Поїздки недешеві…»
Що там наша карта? Ось, будь ласка, – площа біля залізничного вокзалу носить уже третю (!) у своїй історії назву: ім’я Марсела де Біскопа, мера бельгійського Алста, судячи з меморіальної дошки, великого друга габровців. Ну й добре.
Європа, Європа… Поняття «толерантність», що дратує багатьох моїх співвітчизників, тут проявилося – і в несподіваній ситуації. Довідавшись від Сильвії Ангелової, що у сусідньому ВеликоТирново влаштовують шоу з розповіддю про трагічні дні османської агресії, я поцікавився, чи бувають там туристи з Туреччини.
– І дуже багато. Ми розуміємо: це історія, яку повинні пам’ятати. Але люди дня сьогоднішнього не відповідають за своїх предків, – відповіла габровка.
Проте учасники групи болгар Одещини ще більше здивувалися, коли з нами познайомили іноземних студентів Габровського університету, що прибули з… Туреччини та Ірану! Згідно з чинним законодавством, іноземці вивчають тут болгарську мову, складають іспит і одержують право вступати до будьякого вузу республіки. Ці молоді люди їздили з нами на екскурсії, були з групою на пікніку. Поводилися підкреслено чемно. А усміхнений бородань Емра Атілган встиг зачарувати деяких українських дівчат.
Турки піднялися з нами і на Шипку. Правнуки османських, російських і болгарських воїнів стояли поруч. Пам’ять є, але ненависті немає. І знову не посоромлюсь взяти до уваги цей урок.
А на прощання…
Ідучи вузенькою і крутою, але добре обладнаною працьовитими людьми вулицею з назвою Устремління, я подумав, що таким був і багатовіковий шлях габровців. Це місто в серці Болгарії гідне мирних днів, гідне радості, веселощів і щастя.
