(Продолжение. Начало в «ОИ»

за 2 и 16 августа 2012 г.)

В 1705 году в Замостье, где стоял с войском гетман, прибывает с секретными предложениями посланец от польского короля Станислава Лещинского. Чтобы отвернуть от себя подозрения российского царя, Мазепа отправляет королевского курьера в оковах в Киев к воеводе Дмитрию Голицыну, а письмо пересылает Петру I. Вскоре связь с Речью Посполитой была восстановлена через королевского тайного агента княгиню Дольскую, с которой украинский гетман встретился на крестинах дочери краковского воеводы князя Вишневецкого. Между представительницей короля и Мазепой поддерживалась переписка. При этом использовалась «цифирь» – шифр – один из компонентов тайной агентурной связи.

В 1707 году появился итоговый документ польско­шведских переговоров при участии в них представителей украинского гетмана – договор о возврате Украины под власть Польши при сохранении Мазепинского гетманства. В январе 1708 года сведения о нем легли на стол Петра I. Царь счел их ложными, а лиц, причастных к составлению донесения, приказал казнить. Во время одной из последующих аудиенций с царем гетман клялся ему в верности: «Я подножка Петра» (тогда это выражение, в отличие от нынешнего его значения, означало беззаветную преданность).

Двадцать один год Мазепа был при власти, девятнадцать из них с Петром I. Импе­ратор считал его своим ближайшим другом, соратником и советником: вторым в Московском царстве он был награжден голубой Андреевской лентой, в то время как сам царь получил подобную награду четвертым. Иван Степанович стал одни из самых богатейших людей того времени. Он владел 19654 дворами в Украине и 4117 дворами на юге России (всего около 120000 душ, из них 20000 в близлежащих российских уездах), роскошной библиотекой, фантастической коллекцией оружия; за счет собственных средств построил 26 соборов, церквей и колоколен, в том числе и за пределами Украины. Первый капитал он сколотил на спекуляции украинским самогоном в российской столице. Не ущемлял он и казацкую старшину: всячески содействовал росту ее влияния в обществе, укреплению ее экономической базы и социального положения. В годы правления гетмана 75% плодородных земель в Украине были скуплены военным начальством и монастырями, рядовые казаки арендовали земельные участки фонда «свободных военных» имений. Старшине разрешалось заниматься промышленным предпринимательством, в качестве бесплатной рабочей силы использовать подчиненных казаков. При И. Мазепе прежде избираемые на свои должности полковники стали наследственными хозяевами своих полков. Процесс концентрации старшинских поместий сопровождался сосредоточением политической власти в руках высшей старшины, которая объединялась в «бунчуковые и знатные военные товарищества», освобожденные от всяких местных (полковых или сотенных) обязанностей и подсудные только Генеральному суду. Таким образом, Иван Мазепа создал верхушку казачества, своим положением обязанную только ему и находящуюся в его юрисдикции. Во время его правления резко ухудшился (в сравнении с сельским населением Польши времен Б. Хмельницкого) статус крестьянства. Увеличились денежные и натуральные повинности в «свободных военных» поместьях и гетманских и старшинских угодьях. Обычный односуточный размер барщины повысился до двух, а нередко и до трех дней в неделю.

В конце октября 1708 года Мазепа вместе с гетманской казной (оставив тем самым без денежного довольствия 27 тысяч реестровых казаков, отказавшихся следовать вместе с ним) открыто перешел на сторону шведов, пообещав Карлу XII 50 тысяч казацкого войска, продовольствие и удобную зимовку. Однако в ставку короля Мазепе удалось привести не больше 10 тысяч человек: до

3 тысяч казаков (из 30 тысяч общей численности левобережного казачества), подчинявшихся ему непосредственно, и 7 тысяч запорожцев под началом кошевого атамама Константина Гордиенко, выступивших под лозунгом: «Чтобы в Малороссии не было старшин и чтобы весь народ был вольными казаками, как в Сечи».

Избранный 6 ноября 1708 года гетманом Иван Скоропадский остался верным союзником России.

12 ноября 1708 года Митрополит Киев­ский, Галицкий и Малыя России Иоасаф (Кроковский, украинец польского происхождения родом из Львова) в Троицком соборе Глухова в присутствии Петра I и в сослужении других украинских архиереев совершил литургию и молебен, после чего «предал вечному проклятию Мазепу и его приверженцев». В тот же день в Успенском соборе Москвы в присутствии царевича Алексея Петровича украинец по национальности Местоблюститель Московского Патриаршего престола Митрополит Рязан­ский и Муромский Стефан (Яворский) в сослужении собора архиереев предал Мазепу анафеме.

Мазепа почти сразу же осознал ошибочность своего поступка. В конце ноября

1708 года, менее чем через месяц после своего перехода, он послал к Петру I миргородского полковника – будущего гетмана Данилу Апостола с предложением при его (Мазепином) содействии пленить шведских короля и генералов с последующей их передачей России. Но царь ему больше не верил.

27 марта 1709 года в Великих Будищах гетманом Иваном Мазепой, королем Швеции Карлом XII и кошевым атаманом Войска Запорожского Константином Гор­диенко был заключен Союзный договор о совместной борьбе против московского царя Петра I. Согласно подписанному документу Украина провозглашалась «на вечные времена свободной от всякого чужого посягательства», а Запорожье присоединялось к шведско­украинскому союзу, шведский король давал обязательство не заключать мира с Россией без выполнения союзных обязательств. Помимо этого Мазепа согласился стать данником польского короля (т.е. безвозмездным пользователем землей) с получением гетманства в Белой Руси и титула князя Витебского и Полоцкого воеводств.

27 июня (8 июля) 1709 года в сражении под Полтавой шведы были наголову разбиты войсками Петра I. Османская империя отказалась выдать беглого гетмана русским властям. Агентуре Приказа тайных дел ставится задача разыскать, пленить и живым доставить Мазепу к царю для награждения «Орденом Иуды», специально отлитым в его честь. Церемония не состоялась: 22 сентября (2 октября по новому стилю) 1709 года в г. Бендеры 70­летний гетман скончался (похоронен в церкви Св. Юрия в Галаце; его преемником стал писарь Пилип Орлик), а на всех без исключения украинцев начались гонения, как на изменников.

11 мая 1709 года, с помощью реестрового казацкого полковника – агента Приказа тайных дел Игната Галагана, который знал систему оборонительных укреплений Сечи, крепость по приказу Петра I за участие запорожцев в войне на стороне шведов была взята, сожжена и полностью разрушена. Она возродилась лишь в 1735 году при императрице Анне Иоанновне.

Чтобы хоть как­то остудить гнев великороссов, 11 марта 1710 года Петр издал особый манифест, запрещавший под угрозой жестоких наказаний и смертной казни «за важные обиды называть и верных подданных малороссийского народа, храбро сражавшихся со шведами на стороне России, изменниками из­за Мазепы».

В своей «Истории Петра Великого» французский просветитель и философ Вольтер написал о Полтавской битве, что это единственное во всей истории сражение, следствием которого было не разрушение, а счастье человечества, ибо оно позволило Петру идти дальше по пути преобразований.

2 (13) сентября 1762 г. в Москве состоялась коронация императрицы Екатерины II. Царица взошла на престол в период упадка России. Военное ведомство было погружено в долги, а морское едва сводило концы с концами. Финансовая система находилась на грани краха. Военные не получали жалованья в течение трех месяцев подряд. Императрица основной упор сделала на решении двух задач: заставить страну (ее она называла «Вселенной») соблюдать законы и сделать государство «грозным в самом себе», а также внушающим уважение соседям.

На Украине в это время гетманская власть ослабела. В течение длительного времени гетманов вообще не назначали. Окончательно такая форма правления в России была отменена Екатериной II в 1764 году. Причины были разные, в том числе и экономические. Кроме того, казацкая вольница не хотела вписываться в установленные законные ограничения, а традиционный образ жизни казаков был постоянным источником конфликтов с российскими властями.

Тогда украинскими считались лишь земли по левую сторону Днепра. С подписанием российской императрицей манифеста «Об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии» последний оплот казачества в Украине прекратил свое существование. После поглощения Российской империей Крыма (8.04.1783 г.) 27.03.1793 г. указом Екатерины II к Украине отошли территории Правобережья, а 2 сентября 1794 года уже была основана Одесса…

Владимир БЕССМЕРТНЫЙ

Не так, як у кіно

7 вересня виповнюється 20 років від дня створення військової розвідки України. А сьогодні в гостях у редакції «ОВ» голова Спілки ветеранів військової розвідки, полковник у відставці Валерій Колпаков.

– Валерію Васильовичу, розкажіть, будь ласка, хто та як стають розвідниками?

– Як правило, ті, хто до розвідки не прагне потрапити. Перш ніж запросити людину на службу, до неї уважно придивляються. Оцінюють професійні та моральні якості, склад розуму, різні схильності…

– Зазвичай вважають, що розвідник мусить мати непомітну зовнішність. Це так?

– Деякою мірою. Якщо людина працюватиме на чужій території, вона має бути схожа на місцевих жителів.

– А артистичні дані, мистецтво перевтілення?

– Ну, це вже вищий пілотаж. Здебільшого таке в кіно показують, і глядачам – дилетантам подобається. А ми, як люди, навчені досвідом, іноді посміюємося над цими фільмами. Проте є серед кінострічок про розвідників і ті, що можуть навіть слугувати непоганим посібником для підготовки наших кадрів.

– Чи не заважають такі занадто професійні фільми вашій роботі, чи не розкривають таємниць, та й не тільки ваших, але й міліцейських?

– Сьогодні майже всі «таємниці» вже розкрито. Мафія давно взяла на озброєння форми та способи нашої агентурної роботи. Коли я був курсантом, то ми одержували ці знання з підручників, які йшли під грифом «секретно». А тепер зайдіть в інтернет, у пошукову систему, і наберіть, наприклад, «Зустріч за явкою». Вона вам дасть і точне визначення, і розповість усе, що пов’язано із цим терміном, і всьо­го навчить.

– В англійців є така приказка: «Розвідка настільки брудна справа, що нею мусять займатися тільки джентльмени». Ви згодні з нею?

– Усе залежить від того, які методи використовувати. Одна справа – шантаж, підкуп, наприклад, при доборі агентури. І зовсім інша, коли агентурні кадри добирають на ідейній основі. Вони й надійніші…

– А як особисто Ви потрапили до розвідки?

– Я, так би мовити, зразка 1947 року, а 1966 року мене призвали до армії. До цього я займався в радіоклубі. Був хорошим радистом. За направленням військкомату спочатку потрапив до навчальної частини на 10 місяців. Учебка була для частин радіорозвідки. Потім, прослуживши два з половиною роки, вступив до Новосибірського вищого військово­політичного загальновійськового училища. Після закінчення дослужився до капітана, а потім навчався у Військово­дипломатичній академії Радянської Армії. Звідти повернувся до розвідки… Але вже 15 років на пенсії. А 5 років тому мене обрали головою Спілки ветеранів військової розвідки.

– А скільки загалом людей сьо­годні у вашій організації, який середній вік?

– Загалом 108 чоловік. Хтось приходить, хтось іде геть. Є ще відносно молоді люди, є й ветерани, яким уже за 80 років.

– Із чого починалася військова розвідка Української держави?

– Структура військової розвідки України створювалася на основі комплекту сил і засобів розвідки Київського, Одеського, Прикар­патського військових округів, армії протиповітряної оборони, 17­ї повітряної армії, частково Чорноморського флоту, з’єднань і частин центрального підпорядкування.

Це дало змогу на початковому етапі закласти основи системи військової розвідки та її інфраструктури в масштабах держави.

У лютому 1992 року почалося формування Управління розвідки Головного штабу Збройних сил України. Початок формування Управління проходив під керівництвом полковника Кузьміна. Потім Управління очолив полковник Віданов, а з липня 1992 року – генерал­майор Легомінов.

Надалі для оперативного й ефективного вирішення завдань мирного часу та в особливий період воно об’єднало під єдиним керівництвом структури розвідки різних видів Збройних сил України. На особовий склад Управління було також покладено розробку проектів нормативно­правових актів, керівних і бойових документів, яких у той час гостро потребували національні Збройні сили.

Відповідно до Указу Президента України від 7 вересня 1992 року почалося формування Управління військової стратегічної розвідки Міністерства оборони України, а 16 жовтня 1992 року був призначений його перший начальник генерал­лейтенант Олександр Олександрович Скіпальський.

Важливою віхою у становленні нашої служби стало ухвалення 22 березня 2001 року Верховною Радою України Закону «Про розвідувальні органи України».

Законом було визначено, що розвідувальною діяльністю в Україні займаються розвідувальні органи, спеціальні підрозділи центральних органів виконавчої влади, а саме Служби безпеки України, Міністерства оборони України та спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань захисту Державного кордону України. Таким чином, із ухваленням цього Закону діяльність органів розвідки України було юридично оформлено. З’явилася підстава для розробки наступних нормативно­правових актів. І все­таки головною рушійною силою будь­якої справи завжди була, є та буде людина. Жодна найдосконаліша техніка не здатна замінити фахівця, який нею керує, а в системі розвідки це превалює.

– У Спілці ветеранів військової розвідки люди, що мають величезний практичний досвід. У Вас є можливість передавати його молодому поколінню розвідників?

– Ми підтримуємо живий зв’язок із тими, кому передали естафету, і не забуваємо частин, в яких колись служили, ділячись із молодим поколінням своїми знаннями.

Вікторія ЄРЬОМЕНКО,«Одеські вісті»