Коли дитина стає дорослою? Напевне тоді, коли, виростаючи, кладе свої іграшки на полицю і забуває про них, надаючи перевагу істотнішим, «дорослішим» інтересам, коли закінчить школу, вивчиться. Так, мабуть, вважає переважна більшість людей. Але чомусь усе частіше доводиться бачити в нашому суспільстві дітей із проникливим дорослим поглядом, дітей, які самостійно вирішують важливі речі, бо за них нікому це зробити, дітей, яким бракує батьківської любові…
Як і очікувалося, транзитний автобус із Котовська, в якому я добиралася до Одеси на заняття, був переповнений, але мені пощастило знайти вільне місце. Тож я зраділа, що не їхатиму стоячи. Примостившись зручніше, звернула увагу на гарненьку тендітну дівчинку років шести–восьми, яка, притискаючи до себе невеличку валізку, сиділа собі тихенько й чемно. «Яка вихована дитина! Напевне, батькам не завдає багато клопоту», – подумала я тоді, з цікавістю розглядаючи пасажирів і намагаючись вгадати, хто ж її мама. Проте марно.
Маршрутка неслася вперед, заколисуючи пасажирів. Ось водій зупинив її біля дороговказу, на якому зазначалася назва села Жовтень (це в Ширяївському районі), і стурбовано повернувся до дівчинки:
– А тебе ніхто тут не зустрічає… Що будемо робити?
– Я сама піду, – трохи зніяковіло, але рішуче і зовсім по–дорослому відповіла вона.
Із того, як обурювався водій і обговорювали тему пасажири, я зрозуміла, що маленька дівчинка їхала зовсім сама. Її посадили по дорозі в одному із сіл, де, мабуть, дитина гостювала на літніх канікулах у когось із рідні, повідомивши, що біля повороту на Жовтень, де школа–інтернат, дівчинку зустрінуть. Як то кажуть, збули – і подальша доля вже не цікавить. Поки дорослі сперечалися та шукали ради ситуації, дитина взяла свою валізку й пішла до виходу.
– Я хоч через дорогу її переведу, – звернувся до водія високий юнак, який сидів на передньому місці. – Траса ж дивіться яка: автівки так і гасають туди–сюди!
– Я сама піду, – знову наполягла дівчинка, але юнак узяв її за руку, допоміг зійти і повів через трасу. Він іще почекав трохи, поки дитина піде боковою дорогою вниз, на Жовтень, а потім повернувся. Маршрутка рушила, і тендітна постать дівчинки зникла за поворотом.
Вже минув деякий час, а я й досі згадую ту пригоду. Досі перед моїми очима стоїть той не по–дитячому дорослий кароокий погляд маленької дівчинки і, як тоді, так і тепер, я все намагаюся відповісти собі на запитання: «Чому так буває, що чимало дітей відразу стають дорослими, без перехідного періоду, і потім у їхній пам’яті зринають безрадісні спогади, а замість дитинства в житті – суцільний прочерк?» І не знаходжу відповіді…
