Захоплення Лідії Загорняк, що мешкає в Ширяєвому, поширене серед жінок. Вона ще з молодих років вишиває та плете гачком. І в цій справі стала справжньою майстринею. Виплетені серветки – унікальні. Їх не один десяток. У кожної – свій візерунок. До того ж непростий.
– Добираю найскладнішу та найцікавішу форму, – говорить Лідія Яківна. – І картини мої вишиті випуклим хрестиком, а не традиційним. Мені що складніший витвір – то цікавіше над ним працювати.
Одну з вишиваних картин, де на першому плані постає казкова жар–птиця, жінка назвала «Птаха щастя». Ота принадна птаха щастя, яку кожен намагається впіймати… Лідії Яківні це вдалося, більше того, жінка виплекала її власноруч і вже не відпустила, бо її щастя – це творчість.
Двадцять шостий рік пішов, як Лідія Яківна із сім’єю оселилася в Ширяївському районі. Перед тим жила та працювала в Одесі, на Донбасі. Народилася і зростала у Підмосков’ї. Тепер прикипіла до цієї місцини, яка для неї – найкраща. Має вищу будівельну освіту. Та останнім часом працювала у райвідділі з надзвичайних ситуацій.
Виховала двох синів і двох дочок, має трьох онуків, очікується ще й четвертий.
Доля її не дуже милує. Так сталося, що одного з онуків усиновила. Та Лідія Яківна вірить, що чорна смуга все ж відійде. І вона терпляче чекає на покращення…
Років із п’ять тому побувала в Києво–Печерській лаврі. Цю путівку отримала як нагороду за активну участь у різноманітних виставках робіт народних умільців.
– Відтоді почала робити ікони з бісеру, – в очах засвітилися вогники. – Повірте, до цього мене спонукає щось ізсередини. Все роблю вночі. Десь від першої години до третьої, коли тихо в домі й ніхто не заважає.
– Ви ці ікони не вишиваєте, а виклеюєте. Від кого навчилися? – цікавлюся у співрозмовниці.
– Ні від кого. Сама собою. Спеціальною тоненькою голкою виставляю кожну бісеринку, добираючи кольорову гаму, а потім «саджу» на клей. Ескізів спеціальних не маю. Зображення, що мені сподобалося, наприклад, із календаря або журналу, прохаю спеціалістів відсканувати та збільшити до потрібних мені розмірів. Звісно, ця робота потребує багато терпіння. А воно в мене є.
Ікони чималі. Остання – «Умиленіє» – розміром 67х55 см. Лідія Яківна каже, що одразу після цього образу Божої Матері у неї з’явилося бажання витворити ікону Серафима Саровського. А вже потім вона довідалася, як вони пов’язані між собою. Адже в руках із іконою «Умиленіє» Саровський чудотворець упокоївся.
Майстриня показує й інші ікони Божої Матері, цілителя Пантелеймона, чудотворця Миколая.
Знаю, що в писанкарстві використовують наклеювання на яйце орнаменту з бісеру. А от щоб так «малювали» картини – і моя співрозмовниця не чула.
Одна з її робіт – герб Ширяєвого. Лідія Яківна виготовила кілька таких картин. Одну подарувала керівникові райвідділу внутрішніх справ.
Свої роботи майстриня возила до Києва, на виставку, організовану Міністерством із надзвичайних ситуацій з нагоди вшанування пам’яті жертв Чорнобильської трагедії. Витвори Лідії Загорняк столичним знавцям мистецтва дуже сподобалися. Її відзначили почесною грамотою та цінним подарунком.
Наостанок ця жінка мене подивувала ще одним своїм захопленням – вона виготовляє жіночі сумочки. Та такі гарні, що очей не відвести. Прості нитки і обідки від капронових кришок золоті руки рукодільниці перетворюють на шедевр. І це не перебільшення. Одна з сумочок, що її майстриня подарувала своїй матері, куплена французом для своєї модниці–дружини. Сталося це в московському аеропорту «Шереметьєво» . Іноземець ледь не на колінах умовляв жінку продати сумочку, виклавши за неї все, що на той момент мав при собі, – кілька сотень доларів. Мати Лідії Яківни звабилася не на гроші, їй імпонувало те, що ручну роботу її доньки француз визнав справжнім витвором мистецтва.
