«У чужій військовій формі без позначок і особистих документів, ковтаючи червоний пил Анголи, страждаючи від спраги і перебуваючи в зоні постійного ризику, ми несли свою службу. Заради чого?! Ми чесно, не страхаючись труднощів і нехтуючи небезпекою, з гідністю виконували інтернаціональний обов’язок».
Ці слова написав у своїх спогадах генерал-майор у відставці Віталій Степанович Снятовський, який одного разу обравши професію – Батьківщину захищати, віддав їй багато років. Довелося йому обстоювати її інтереси і за межами рідної землі.
У 1987 р., полковником, був призначений заступником командувача 38-ї армії за тилом – начальником тилу армії. Ця посада, згідно з табелем до штату, відповідала військовому званню генерал-майора. А у листопаді 1987 року його покликала Ангола, через 12 років від дня проголошення її незалежності. Прибув туди Віталій Степанович у ролі радника заступника міністра оборони Анголи. Там тривала громадянська війна. І у житті все виявилося складнішим, ніж на інструктажах і заняттях.
Заступник міністра оборони полковник Антоніо Тозе Міранда, з яким належало вирішувати всі поточні справи, розповів, що його країна бідна, тяжке становище склалося з постачанням Народних збройних сил визволення Анголи (ФАПЛА), і що значну частину території й транспортні магістралі контролюють формування Національної спілки за повну незалежність Анголи (УНІТА), яку очолював Жонас Мальєйро Савімбі. 90% залізниць і 80% автомобільних доріг було зруйновано. З Радянського Союзу постійно прибували суховантажі з озброєнням, технікою, боєприпасами. У багатьох центрах провінції життя підтримувалося за рахунок постачань авіаційним транспортом. Радянською стороною за контрактом був виділений змішаний авіаційно-транспортний загін: по 6 літаків ІЛ-76 і АН-12 і наземний персонал у кількості близько 600 фахівців. План повітряних перевезень, незважаючи на спеку, курні бурі, можливість потрапити під обстріл, не порушувався. Доставлений в аеропорти вантаж (боєприпаси, пальне, продовольство) перевалювався на автомобільний транспорт, і колона на дві – дві з половиною сотні машин у супроводі охорони по бездоріжжю доставляла все в райони, де діяли угруповання військ ФАПЛА. Наприклад, відстань 200 км така колона долала за місяць. І Снятовський, який контролював і налагоджував усю систему доставки вантажів, з перших тижнів перебування в іпостасі радника переконався у справедливості слів про те, що в Анголі відстані вимірюються не кілометрами, а часом, витраченим на їх подолання.
На шляху руху колон унітівці (їх називали не інакше як бандитами) влаштовували засідки, установлювали міни, підривали мости. Частими були обстріли з пануючих висоток. Охорона не завжди могла протистояти раптовому нападу переважаючих сил супротивника, і йому вдавалося підпалювати машини з пальним, відганяли у свої райони автомобілі з продовольством, зброєю, боєприпасами. У підсумку вважалося нормальним, якщо до пункту призначення доставлялася половина того, що відправлялося з вихідної бази.
Дивувало те, що керівництво Міністерства оборони спокійно реагувало на великі втрати, ніби упокорилося такому станові справ. Разом з начальником тилу кубинської місії в Анголі полковником Іскердо вирішили довести, що ситуацію можна змінити. Для доставки вантажів у Куїто-Кванавалє, де залишилися без запасів продовольства дві тактичні групи – близько двох тисяч чоловік, склали новий план, розбивши автоколону на групи. Кожну групу очолив офіцер, а в кожній кабіні перебував старший машини – озброєний солдат або сержант-кубинець. Усі розрахунки робилися в секретному режимі. Про план знали лише кілька радянських і кубинських офіцерів. О четвертій годині ранку у дорогу рушила бойова охорона, а о п'ятій тридцять довели план до усіх виконавців. Коли надійшла доповідь про те, що першу спробу нападу з боку бойовиків з УНІТА успішно відбито, стало зрозуміло: вони не знали про задум. І вперше усі п'ять тисяч тонн вантажу були доставлені за призначенням без втрати. А головне – не було втрат серед особового складу, усі повернулися на базу постійної дислокації.
Чимало подібних прикладів було у практиці Снятовського. Багато сил витратив він на вдосконалювання роботи терміналу в гарнізоні Менонга, куди вантажі доставляла авіація. А коли вдалося провести три колони без втрат (зазвичай унітівцям вдавалося захопити до двох тисяч тонн запасів матеріальних засобів від кожної колони), то у своєму виступі на радіостанції «Чорний півень» Жонас Мальєйро Савімбі з обуренням погрожував розібратися із совєтико коронелем Віталієм, який переплутав його плани. А іншим разом він погрозив йому кулаком з екрана телевізора.
– Що було, то було, – говорить, зітхаючи, Віталій Степанович. І розповідає, як наші військовослужбовці й цивільні фахівці у складних умовах несли свій «інтернаціональний хрест». Він з теплотою говорив про товаришів по службі генерал-лейтенанта Валерія Бєляєва, генерал-майорів Бориса Донця, Вадима Черних, Віктора Сологуба, полковників Олександра Мороза, Олександра Гусельникова, Миколу Зеленюка та багатьох інших. Адже якщо ангольці могли годинами сидіти під палючими променями сонця, обливаючись потом і не одержуючи жодних опіків, то білій людині часом вистачало двадцяти хвилин, щоб зазнати опіків і знесиліти від спраги.
Особливо пам'ятна ветеранові широкомасштабна операція «Карнавал», у якій брали участь бригади ФАПЛА і кубинські тактичні групи, проведена перед підписанням мирного договору між ПАР і Анголою. Він трудився над її розробкою разом з іншими радянськими й кубинськими операторами, враховуючи розвіддані про угруповання супротивника. Використавши елемент раптовості, завдали потужного вогневого удару по угрупованню військ ПАР, за підтримки артилерії й танків. Але через якийсь час супротивник відновив керування і батареї гармат Ж-5 англійського виробництва відкрили прицільний вогонь по вогневих позиціях артилерії. Снаряди рвалися і біля командного пункту, тремтіла земля, дзенькали осколки, свистіли кулі великокаліберних кулеметів… І, здавалося, не буде порятунку. А він настав, коли кубинські льотчики завдали бомбового удару по позиціях гармат. Скориставшись цим, війська ФАПЛА і кубинці за рекомендацією Головного військового радянського радника генерал-лейтенанта П.І. Гусєва перейшли в наступ. Вони створили загрозу оточення супротивника, задіявши сили, що перебували в другому ешелоні. Серед парівців здійнялася паніка й результат «Карнавалу» було вирішено. Мирний договір з ПАР був підписаний, і в Анголі тривала лише партизанська війна.
Не забути і польоту на завдання, коли на борт АН-12 проникнув терорист із саморобною гранатою. Він вимагав від штурмана змінити маршрут. І у цю мить командир спрямував літак у стрімке піке. Терорист впав і упустив вибухове обладнання, на щастя спрацював лише запал. Терориста знешкодили. А після посадки члени екіпажу купили вскладчину золотний годинник командирові із гравіруванням: «На твій новий день народження».
Отож, постійно перебуваючи у зоні ризику, без вихідних, часто в примітивних побутових умовах і при неповноцінному харчуванні, коли через несусвітню спеку з десятої ранку до шостої години вечора все живе завмирало, несли свою миротворчу вахту наші співвітчизники в Анголі, за якими нині затверждено статус учасників бойових дій на території інших держав. Досі перебування в чужих краях дається взнаки їм і болем поранень, і психологічними стресами, і відзвуками перенесених хвороб. Особисто Снятовський двічі хворів на малярію. Урятували його в московському військовому госпіталі ім. Бурденка.
– Віталію Степановичу, ну, а що ще запам'яталося, крім бойових дій, так би мовити, із суто ангольського колориту, адже були ж у вас, образно кажучи, і мирні дні? – запитую співрозмовника.
– Звичайно ж, були. І тоді ми пізнавали екзотику цієї своєрідної країни, менталітет її мешканців. Земля там забарвлена в червоний колір. Вражали нас розмаїттям і тропічна вічнозелена рослинність, і тваринний світ. Поруч із містом Луандою я бачив і слонів, і левів, леопардів, тигрів, антилоп, зебр, жирафів. А найбільше вразило, коли біля річки Кванза на світанку і ввечері збиралися на водопій тисячі тварин, від яких вирувала і пінилася вода. Хижі тигри, леопарди і леви мирно вживалися там з антилопами і зебрами, начебто уклали мораторій на недоторканність біля водопою. Слони одне одного поливають водою, носороги пихкають, бегемоти, розкривши величезні пащі, ричать від задоволення… Бувало, їдеш безжиттєвою саванною, і раптом із сухих заростей вискакує страус і пускається наперегони з автомобілем. А одного разу сідаю в кабіну, простягнув руку до кимось розкритої пачки сигарет, а мене хапає за шию величезна шимпанзе, що сховалася за сидіння. Уявіть, що зі мною було в ту мить…
– А з партизанами справу мали? З ними наші хлопці не ворогували?
– Ми у міру своїх сил намагалися налагодити мирні взаємини між ворогуючими племенами. Іноді й наші радники припускалиля помилок. Одного разу надійшла скарга від вождя великого племені мамуїлів на чотирьох офіцерів з нашої зенітно-ракетної бригади «Оса», які дали пральний порошок для миття жінки, і її шкіра вкрилася пухирями. Мене призначили старшим групи щодо улагоджування конфлікту. Ми поклали у вертоліт дві тонни продовольства, два ящики горілки й терміново полетіли регулювати «міжнародний скандал».
Плем'я мамуїлів займалося скотарством. Його стада група виявила в Намібійській пустелі. Розшукали вождя. Той поводився гордовито – його знали в уряді Анголи, адже він власник 100 тисяч голів ВРХ. З обличчям в ритуальних насічках, списом у правій руці й російським наганом зразка 1904 року, що випускався Тульським імператорським збройовим заводом, на поясі, вождь виглядав досить грізно. Довідавшись від перекладача, що Снятовський представляє дипломатичну місію Радянського Союзу, він зажадав диппаспорт. Після цього вождь запросив гостей у намет. Туди принесли мінеральну воду і пиво, що викликало схвалення господаря. А коли з'явився ящик з горілкою, він просяяв і наказав забити бика і засмажити. І пішло, поїхало… Вождь забув про скаргу і розповів, що він закінчив свого часу Львівське вище військово-політичне училище і обожнює пиво «Львівське» і «Столичну».
– На знак успішного розв'язання конфлікту і на згадку про нашу зустріч голова мамуїлів вирішив подарувати мені найкрасивішу жінку племені й заявив, що відмова від подарунка неможлива, – розповідає Віталій Степанович. – Ми доклали про ситуацію в посольство і що вождь незадоволений моєю відмовою. Рішення було таким: прийняти подарунок і подякувати.
Це була дівчинка років чотирнадцяти і незвичайної краси. Ми доставили її в Луанду. Незнайомі мені чоловіки відвезли дівчинку, взявши із членів нашої групи розписку про нерозголошення цього випадку.
Через багато років доля звела Віталія Степановича із цим «подарунком» у Ташкенті. Її звали Кончита. Вона тоді закінчувала навчання в московському університеті ім. Патриса Лумумби і без акценту говорила російською, іспанською, англійською. Згодом Кончита закінчила військову академію в Москві й працювала в Африканському Національному Конгресі. Про подальшу долю африканки Віталій Степанович не знає.
Така от розмова вийшла у нас напередодні Дня вшанування учасників бойових дій на території інших країн. Багатьом із них згадалося у ці дні минуле, поєднане із чималими труднощами, втратами і знахідками, які випали на їхню долю на чужині. Там вони завжди залишалися вірними військовому обов’язку і рідній землі, ризикували життям, забезпечуючи мир і спокій тим, хто потребував їхньої підтримки і захисту.
