У плині останньої зустрічі голови обласної ради Миколи Пундика із власкорами «Одеських вістей», про яку вже повідомляла газета, було порушено чимало різних питань. Зокрема, ми вже писали про проблему військових полігонів на території області. Однак розмова торкнулася й інших тем: реформи охорони здоров’я, будівництва шкіл і дитячих садків, загального розвитку соціальної інфраструктури… Кожне з питань могло би послугувати приводом для окремої публікації. Але якщо збирати цей «пазл», то об’єднавчою темою слід вважати адміністративно-територіальну реформу в Україні.
– Геть недавно я був у Києві і як віце-президент Української асоціації районних і обласних рад головував на круглому столі, присвяченому службі в органах місцевого самоврядування, – розповів Микола Пундик. – Зібралися колеги з усіх регіонів країни. Властиво, ми не могли полишити без уваги тему АТР. Так, нас привчили до вигуків: «Село гине!», але ж потрібно задумуватися й про ефективність! Скажу як педагог, я дуже сумніваюся в якості освіти в якомусь селі, де у школі, припустімо, 18 учнів і 6 учителів. Які перспективи у цих дітей? Чому в США вважається нормальним, коли за 80 км дітей відвозить шкільний автобус, а у нас школа має бути винятково «під боком»?
При цьому я не заперечую необхідності будівництва нових шкіл і дитячих садків. Якщо проаналізувати наш обласний бюджет розвитку-2013, то практично весь він спрямований саме на такі об'єкти. Можна згадати, що Президент України Віктор Янукович оголосив нинішній рік Роком підтримки дитячої творчості. Та й на місцевому рівні влада в цьому мусить бути зацікавлена, хоча… не будемо приховувати, що ті ж черги до дитячих садків часто породжують серйозну корупцію. Тож є з чим працювати.
У чомусь схожа ситуація склалася і з нашою охороною здоров'я. Ось зараз мені, наприклад, розповідали про те, що населення «в штики» сприймає скорочення медичних ліжок на місцях. Але ж у нас зараз діють залишки так званої «системи Семашка», коли витратна частина взагалі нікого не турбувала, а головним завданням було збільшення кількості медпрацівників на душу населення. При цьому не було важливо, що (згідно з міжнародним досвідом) у хірурга, який робить на рік 200-250 операцій, результати кращі, ніж у того, хто робить 50-60 таких же операцій за той же період. Сьогодні кількість повинна перейти в якість. Забезпечення новим медобладнанням – вкрай важлива справа, але самими тільки закупівлями та постачаннями всіх проблем у даній галузі не розв’язати. Частина медицини неодмінно мусить перейти на страхові послуги. У тому ж Ізраїлі частина зарплати всіх працівників хоч державного, хоч приватного сектору відраховується на медстрахування. Тому людина може розраховувати на значний спектр «безкоштовних» послуг. Але зубопротезування, геронтологічне оздоровлення й багато чого іншого – вже платно. Сьогодні в Одесі понад сто автомобілів «швидкої допомоги», середній час доїзду – 20-30 хвилин. А у Відні, якщо я не помиляюся, 85 «швидких», час доїзду – 8-10 хвилин. При цьому у Відні госпіталізацією закінчується 8 візитів з 10, а в Одесі – тільки 2. «Чому?», – запитаєте ви. Та ж бо у нас часто викликають «швидку» в разі підвищеної температури та при інших ситуаціях, що не потребують госпіталізації. Про яку ефективність може йтися? Ось тому нам необхідно переходити від «валу» до якості, забезпечити медикам прийнятні умови роботи. Звичайно, коли йдеться про організацію процесу, про спеціальні бази та госпітальні центри, необхідно враховувати місцеву специфіку: кількість населення, великі відстані в регіоні… Але у нас цілком працездатне обласне управління охорони здоров’я, потрібно туди звертатися, всі питання розв'язанні.
Безумовно, всі ці зміни, що стосуються освіти, охорони здоров'я та багатьох інших сфер, прямим чином пов'язані з розвитком інфраструктури. Кожному чиновникові місцевого самоврядування, мабуть, варто було б повісити перед собою плакат із єдиним словом великими літерами: «ДОРОГИ». Зрештою, в історії ХХ століття ми знаємо два найвдаліші приклади виходу країн (США та Німеччини) з найскладнішої кризи, обидва рази це було пов'язано з будівництвом муніципальних доріг. Крім цього, потрібно шукати способи надання послуг і заробляння грошей. Наприклад, ми вже порушували тему військових полігонів, що стоять пусткою. Я якось спілкувався з Августівським сільським головою. У нього стільки заяв від людей, що якби він роздав по 6-10 соток і брав орендну плату, то його сільрада вже була б однією з найбагатших. Й адже це саме те, про що говорять і наш Президент, і губернатор: гроші не беруться нізвідки, вчіться заробляти, надавайте послуги, за які люди згодні платити.
Усі ці, здавалося б, розрізнені факти – складові частини адміністративно-територіальної реформи. Я вже наводив приклад, що в Польщі на 36 мільйонів населення припадає 2200 аналогів наших сільрад, а у нас на 46 мільйонів чоловік їх 13 тисяч. Кожен район по-своєму унікальний: у тих же Красних Окнах – хутірська система, а в Ренійському районі, крім самого міста, лише сім сільських рад (хоча населення чимале). Для початку треба дати нашим громадам хоча б право об’єднуватися. Сьогодні у них такого права немає, вирішує Верховна Рада. Але ж за всю історію незалежної України таких голосувань і десятка не набереться. Завжди хтось проти, завжди виринуть якісь місцеві особливості. Тому я переконаний: перш ніж нав'язувати АТР «згори», потрібно проводити сходи в кожному селі й роз'яснювати ситуацію. Як жити далі, які перспективи? Що варто робити, а що ні. Потрібно не голосити про загибель села, а дивитися в майбутнє.
