Нескінченні людські потоки течуть сьогодні до обелісків і братських могил, величних монументів і скромних пам’ятників. Вони стоять у містах і селищах, у селах, на прадавніх курганах і біля доріг, нагадуючи нам, нині живим, про піхотинців і танкістів, артилеристів і саперів, льотчиків і моряків, зв’язківців і медиків, партизанів і підпільників, які заслонили собою країну перед навалою коричневої фашистської чуми у ті, тепер уже далекі роки: 1941 – 1945. До пам’ятників лягають весняні квіти. Перед ними схиляють голови в скорботному мовчанні побілені сивиною ветерани, їхні сини і доньки, онуки, праонуки, щоб ще раз підтвердити той незаперечний факт, що пам’ять про полеглих у боях жива. І нікому, ніякими нападками, вигадками, інсинуаціями й підтасовуваннями не дано применшити й очорнити велич подвигу радянського народу та його Збройних Сил у Великій Вітчизняній війні.
Покладу і я, який знає про ту війну не з чуток, яскраві тюльпани, вирощені з дружиною там, де висаджувався і вів бій знаменитий Григорівський десант, до монумента на честь безстрашних воїнів. Дотепер знаходжу там стріляні гільзи й осколки тієї давньої пори. Багато років приходив із квітами до самотньої могили невідомого солдата під розлогим деревом біля дороги. А минулого року його останки перевезли у братське поховання. Хто він? Якого роду-племені? Про що мріяв, до чого прагнув? Можливо, як і мій старший брат Альоша, планував стати добрим слюсарем-лекальником. У сімнадцять хлоп’ячих років Альоша з такими ж юнаками одного з московських ремісничих училищ добровільно пішов на фронт і у квітні 1945 року загинув смертю хоробрих при форсуванні річки Одер. Дотепер пам’ятаю, як плакала мама над похоронкою, і шкодую, що вже не можу втішити її хоча б тим, що недавно одержав з підмосковного військового архіву підтвердження того, що командир відділення молодший сержант Мамонтов Олексій Іванович нагороджений медаллю «За бойові заслуги» (уже посмертно).
Впевнений, що з тими, хто відійшов від нас, хто поклав життя на вівтар Вітчизни, як з живими говоритимуть батьки і матері, удови, онуки й праонуки. І головним сенсом такого повернення у минуле буде твердження: люди народжуються не для війни!
І як же боляче стає серцю, коли сьогодні починають піднімати голову послідки гітлерівських недобитків, оскверняючи пам’ять тих, хто не шкодував крові й самого життя для перемоги над фашистами, що розраховували за шість – вісім тижнів завершити «блискавичну» війну. Гітлерівські стратеги планували у серпні 1941 року провести парад своїх вимуштруваних військ у Москві. Але вже у перших боях, незважаючи на багаторазову перевагу в живій силі й техніці, багато сотень гітлерівських годованців знайшли собі могилу, не встигнувши покрокувати по радянській землі.
Моє рідне село Борисівку, за 70 км від Харкова, фашисти окупували 19 жовтня 1941 року. О другій годині дня перші німецькі танки проскочили Борисівку і рушили на Білгород. Наша стара хата тремтіла від ревіння їхніх моторів. Потім з’явилися мотоциклісти, за ними – машини. Солдати вдиралися у двори, відбирали хліб, сало, яйця та інші продукти. На балконі будинку райкому партії повісили трьох підпільників, оголошених зрадниками. На огорожах вивісили накази: за зберігання зброї – розстріл, за непокору німецькій владі – розстріл, за появу на вулиці після 9 години вечора – розстріл, за замах на німецького солдата – розстріл 10 чоловік.
У наш двір забігли два німці та поліцай і закричали: «Млєка, яйкі, хліба!» Вони вбили кілька курок, забрали порося і, гогочучи, пішли, пострілявши у повітря з автомата. На другий день нас вигнали з хати і поставили в неї коней, а ми переселилися у вогкий земляний погріб.
Як же ми були безмежно щасливі, коли в лютому 1943 року Борисівка була визволена. Але 12 березня вдруге її окупували й фашисти далі творили безчинства до 7 серпня. Тоді, о 2 годині ночі, наші війська з усіх боків атакували Борисівку, перетворену на дуже укріплений вузол опору. Гітлерівці почали контратаку, але безуспішно. Щоб закрити надійно шляхи відходу супротивника на південний захід, був скинутий наш десант у складі 11 танків і батальйону автоматників. Він захопив село Хотмижськ (через нього був відправлений перший лист Богдана Хмельницького у Москву, у якому було викладено прохання про зміцнення зв’язків з Росією) і залізничну станцію з 5 ешелонами.
Ці та інші подробиці боїв за Борисівку я дізнався через багато років, коли став військовим журналістом і збирав матеріали для повісті про війну. Назву ще лише деякі цифри. На полі бою залишилося понад 6 тисяч трупів солдатів і офіцерів супротивника. Кілька тисяч потрапило у полон. Трофеї склали 600 автомашин, чотири ешелони з озброєнням, два – із продовольством і обмундируванням, 40 справних танків і багато чого іншого.
Фашисти завдали величезного матеріального збитку. Наприклад, у колгоспі «Новий шлях» до окупації було 57 подвір’їв, уціліли 7. У знаменитому Борисівському заповіднику «Ліс на Ворсклі» було вирубано 50 тисяч дерев. У районі окупанти розграбували 65 колгоспів, 2 МТС, знищили 26 шкіл, 7 медичних установ, забрали 5 тисяч голів великої рогатої худоби, 5117 коней, 4500 свиней. Грабунок населення супроводжувався стратами моїх земляків. Понад 600 чоловік, в основному юнаків і дівчат, зокрема і мого чотирнадцятирічного брата Миколу, окупанти погнали до Німеччини на фашистську каторгу.
Пишу про це, щоб підтвердити своє моральне право на осуд тих, хто збирається під прапорами з фашистською свастикою, видаючи себе борцями за волю і справедливість. І нинішній, святий для багатьох мільйонів людей не тільки в Україні, а й в усьому світі, День, освячений воістину Великою Перемогою, дає для цього незаперечний привід.
Тому, хто прагне забути правду про Велику Вітчизняну війну й підмінити її неправдою, доречно нагадати про те, як фашистський танкіст Гейнц Кальвой з дивізії «Мертва голова» розповідав із захватом: «Указуючи на палаючий будинок, гауптшарфюрер Лютце кричав: «Цей чудово горить! Так має бути з усіма будинками». Ми танцювали і співали навколо палаючих будинків…»
Таке могли творити лише нелюди! І тільки нелюди здатні готувати нове підґрунтя для подібного, для того, щоб перетворити все на зону пустелі, тієї, яку фашисти називали «найвищим досягненням німецького військового генія». Послідки біснуватого Гітлера в Ясній Поляні, у будинку, де жив Лев Толстой, улаштували стайню. У музеї Царського Села – вошебойку. В Одесі зруйнували музей Пушкіна… Вони стріляли з автоматів і кулеметів у беззахисних дітей і жінок, давили їх танками, палили будинки… І донині ще не висохло море праведної крові жертв фашизму й не розвіялися гори попелу. І тому не згасне пам’ять про тих, хто мужньо боровся з буйними, чванливими й кровожерливими гітлерівцями та їхніми поплічниками. Вони сподівалися під скажене ревіння берлінського радіо зробити тріумфальну прогулянку до Уралу з довідниками в кишенях: «Росіяни – нижча раса, створена для покори» і зі словниками: «Давай корову. Ставай до стінки. Лягай зі мною спати. Копай могилу». Але не вдалася прогулянка, і фашистському фюреру – біснуватому єфрейторові, що плюнув на Європу з Ейфелевої вежі, не вдалося пройтися по Красній площі Москви й стерти з лиця землі Ленінград. Він прорахувався, як прорахувалися і його хвалені стратеги – маршали та генерали, оберфюрери, зондерфюрери, штурмбанфюрери, ротенфюрери, штандартенфюрери, шарфюрери, штафельфюрери, группенфюрери, уся фашистська рать, що намагалася вогнем і мечем довести свою расову перевагу. Радянські воїни наділи на коричневу чуму гамівну сорочку. Прийшла Велика Перемога, під світлом якої ось уже 68 років ми живемо мирним життям, зустрічаючи сходження радісного сонця.
…Всі чесні люди за покликом пам’яті й серця ідуть до обелісків. Як і я, з болем і гордістю за минуле, з думкою про майбутнє кладуть до їх підніжжя весняні квіти…
