Нещодавно я прочитала такі рядки: коли надходять пам’ятні дати, ми якось відчуваємо провину, усе більше забуваємо про Перемогу, усе менше згадуємо про війну. І повинна сказати, що не правий їх автор. Пам’ятає наш народ про те, якою ціною дісталася нам Велика Перемога, про звірства, які творили фашисти на нашій багатостраждальній землі, про героїзм тих, хто боровся на фронті з підступним ворогом і самовіддано трудився в тилу. Я працювала на шкіряному заводі, знаючи, що з нашої продукції шитимуть взуття і одяг для бійців і командирів. Відпочинку не знали. А знали одне – потрібно постачати фронт усім необхідним.
Після війни я стала педагогом. 40 років пропрацювала в школі. І тоді розповідала дітям про військове лихоліття, і тепер зустрічаюся з ними. І переконуюся, що вони хочуть знати правду про війну. А знаючи її, будуть цінувати мир і злагоду в суспільстві. Як то кажуть, велике починається з малого.
Неправоту автора підтверджує і шанобливе ставлення до ветеранів війни. Нещодавно я відчула його на собі, коли перебувала на лікуванні у госпіталі інвалідів ВВВ, що розташований на 15-й станції Великого Фонтану в місті-герої Одесі. Медперсонал гранично уважно ставиться до кожного ветерана. Тут добре харчування. Хворих забезпечують медикаментами. Усюди підтримується належний порядок. І, звичайно ж, тон у всьому задає головний лікар госпіталю Петро Георгійович Волков, людина неспокійного серця і доброї душі. Впевнена, що у ці святкові дні багато ветеранів війни Одещини з теплотою згадають про нього і про його дружну госпітальну команду за ту турботу, яку вони проявляють про тих, хто лікується. А це люди, які відстояли наше мирне сьогодення у боротьбі з фашистами. Люди, подвиги яких не забуті.
