– Здрастуйте, Михайловичу! Зі святом, із Днем Перемоги! Ми сьогодні побачимо Вас на параді при параді?
– Ні, вирішив на мітинг не йти: 86 рочків уже, либонь, не хлопчик.
– А як же порох у порохівницях?..
– Є! Осьо було на Великдень на всеношну до церкви пішов сам. Михась, онук мій менший, запропонував провести. А чого я буду студента до себе, старого, прив'язувати? Молодь має йти вперед. Так чи ні?
– Так. Отже, сьогодні Ви святкуєте день Перемоги вдома? Тоді чекайте в гості.
За перемогу!
І от із весняним букетом і, за російським звичаєм, із півлітрою «біленької» ми дзвонимо у двері ветерана Другої світової. Василь Михайлович Чайников, покахикуючи в сиві вуса, відчиняє сам: у свіжій сорочці, чисто виголений, підтягнутий – все той же боєць. Його дочки Людмила та Світлана пораються на кухні, заводять тісто:
– У нас у родині є традиція: 9 Травня дівчата готують мою улюблену страву – російські пельмені. Ну що, мої хороші, за нашу Перемогу?
Вася Чайников, простий в’ятський хлопець, був призваний до армії в 17 років. Потрапив на Далекий Схід, воював у складі 632-го стрілецького полку 388-ї стрілецької Харбінської дивізії з підступним японцем. Після війни тямущого рядового піхоти-матінки залишили служити в контррозвідці, а 1948 року направили на роботу до військової друкарні.
У поліграфії В. Чайников пропрацював понад сорок років, ставши майстром-наладником вищого розряду. Але ж міг повернутися з війни інвалідом…
В одному з боїв рядовому Чайникову осколком розбило кисть лівої руки. Начальник госпіталю, підполковник, дав команду: ампутувати. Але майор у білому халаті Федоров відмовився виконувати цей наказ, викликавши гнів начальства: «Почнеться у бійця гангрена – під трибунал підеш!» Сім операцій провів хірург, збираючи руку 19-річного хлопця по кісточках, зшиваючи сухожилля. Уся в шрамах рука ветерана – але працює бездоганно!
– Отоді я зрозумів, що в житті кожна людина повинна стати майстром своєї справи – якою б не була професія, – говорить Василь Михайлович.
За майстрів!
– А знаєте, Михайловичу, яке свято відзначається 25 травня?
– Яке?
– День працівників друкарень.
– О, тоді наливайте!
– А знаєте, про що все своє життя шкодує наш тато? – запитала молодша дочка Світлана. – Він півроку навчався в Ленінграді на курсах лінотипістів, але так і не побачив, як ночами над Невою мости розводять…
Василя Чайникова, у якого після війни за душею було тільки сім класів освіти, відправили до Ленінграда на курси, де він мав одержати посвідчення майстра-наладника лінотипів. На той час молодий чоловік цю друкарську машину вивчив як свої п'ять пальців. Він завжди прагнув удосконалити машину – щоб складання текстів для газет ішло дуже швидко: новини мають бути свіжими. Ночами, коли всі курсанти розходилися відпочивати, Чайников порався в цеху над лінотипами – не міг відірватися від роботи (бувало, він умудрявся вносити свої корективи в друкарські машини, які СРСР серійно випускав на імпорт). Ніч за ніччю курсант зволікав із прогулянкою на Неву. Але й в останню добу перебування в Ленінграді так захопився роботою, що забув про жадані мости.
– А іспит я так і не склав – голова комісії мене вигнав, – сміється Михайлович. – Він мені дав додаткове запитання: що робити, якщо металева стружка потрапляє в матриці? А я йому кажу: лінотип можна так налагодити, що сміття в матриці не потрапить ніколи. Він: не може такого бути! Як не може? Я ж сам це робив і не раз. Став сперечатися з головою комісії – і опинився за дверима. Потім, щоправда, перед самим від'їздом мені посвідчення з хорошою оцінкою принесли: усі викладачі-то знали, як я працюю.
Коли Чайников жив у Пермській області, рівних йому наладників друкарських машин не було. Часто доводилося їздити по відрядженнях.
– Пам'ятаю, в одному шахтарському містечку лінотипний цех вирішили розмістити в підвальних приміщеннях, – згадує Михайлович. – І от на канатах хлопці почали опускати верстат. У цей відповідальний момент мене покликали до телефону – дзвонив начальник управління, мій тезко, ми з ним були на «ти». Коли я повернувся до цеху, обімлів: лінотип полетів догори дриґом і перетворився на купу металобрухту. Дзвонив начальник шахти: це мої хлопці винні, не здіймайте галасу, ми купимо нову машину. Але мені вдалося відновити лінотип: якісь деталі заново виточував сам, щось по кілька разів прихоплював електрозварюванням. Я потім багато років дізнавався: як там працює мій «інвалід»? Він працював, як годинник.
Коли в сімдесяті роки Чайников із родиною приїхав до південного містечка Рені Одеської області й прийшов влаштовуватися на роботу до місцевої друкарні, у його документах було написано: майстер сьомого розряду. Хоча, як відомо, найвищий був шостий.
За дітей і онуків!
Робота в друкарнях була цікавою ще й тому, що лінотипістові завжди доводилося зустрічатися з літературною братією, з якою він був у близьких взаєминах. Коли працював у Пермській області, одним із близьких товаришів Чайникова був Віктор Астаф’єв, на той час кореспондент газети «Чусовский рабочий».
– Роботу в газеті Вітька не дуже-то любив, – розповідає Михайлович. – За вдачею він не був газетярем, таким собі пронозою-репортером, і тому в журналістиці особливим талантом не вирізнявся. На редакційних летючках Вітьку критикували за недоліки в роботі й за лінощі. Насправді він багато писав. Так багато, що постійно приходив до мене у друкарню й просив чистий папір для чернеток. Ми часто збиралися в комірчині у журналіста Аркашки Нікольського й утрьох випивали по чарчині. Аркашка читав свої вірші, а Вітька – прозу. У тій же комірчині ми відзначали Вітькин гонорар за першу книжку, він одержав 30 тисяч рублів.
Михайлович, який стверджує, що не пам'ятає жодного правила граматики, так тонко відчуває російську мову, що завжди на ходу, при складанні текстів, міг виправити неправильно побудоване речення, розіставити по місцях розділові знаки. А вже як тексти оцінював…
Особисто для мене, початкуючої журналістки Ренійської районної газети, гірше не було, якщо Михайлович, склавши текст замітки, не сказав нічого. Отже, пшик. Не варта уваги. Тільки даремно зіпсувала папір. Але якщо у статті була аналітика, та ще хльостка критика, лінотипіст-складальник, найперший читач, говорив: «Молодець. Ось так треба писати: щиро, безсторонньо». Оцінка Михайловича для мене, зізнаюся, завжди була найвагомішою.
– А знаєте, коли відкриваю газету, у мене руки тремтять: я завжди боюся за журналістів, які виступають із критикою, які ріжуть правду-матку, – зізнається Михайлович. – Ви розумієте, ви усвідомлюєте те, що щодня граєте з вогнем?! Вас, журналістів, чиновники не-на-ви-дять! Бувають, щоправда, керівники, які правильно сприймають критику, які ладні визнати: так, газета виступила слушно, справедливо, і треба виправляти ситуацію. Але таких начальників мало. Я знаю: робота у журналістів пекельна, це завжди – у саме пекло, це вдень і вночі – мозковий штурм. Мало хто це розуміє…
Нашу розмову урвав телефонний дзвінок – з Миколаєва подзвонив син Василя Михайловича, вітав фронтовика з Днем Перемоги, довідався про здоров'я.
У ветерана війни та праці – п'ять онуків. Хлопці – його надії, він радіє їхнім успіхам. Олексій став солістом балету Одеського академічного театру імені Водяного, Женя – закінчує Одеський політех і вже почав працювати над проектами, мріє стати справжнім інженером.
– Ми завжди синам ставимо за взірець їхнього діда, – говорить старша дочка Людмила. – Не важливо, яку професію ти обрав, але важливо, щоб у своїй справі ти став Майстром з великої літери.
