Батьки і діти – вічна, як світ, проблема. З одного боку, втома і відстороненість старшого покоління, з іншого – невпевненість і страх молодших. Дорослі хочуть бачити своїх дітей у списках успішних або бодай просто гідних звання «людина». Водночас, звично відгороджуючись стіною зайнятості, вони втрачають своїх дітей у просторах інтернету та вуличних компаніях. Соціальний педагог, голова ради скаутської організації Одеської області, працівник центру дитячої та юнацької творчості «Самоцвіт» Р.В. Краєва стверджує, що дорослим цілком до снаги утримати в руках тонку нить порозуміння між ними і дітьми. Головне – захотіти це зробити і докласти певних зусиль.
– Насамперед, як би це банально не звучало, – говорить Раїса Василівна, – і батькам, і дітям потрібно вести здоровий спосіб життя. Здорова енергетика дитячого організму сприймає всю інформацію, що надходить, у максимально повному обсязі. Тоді дитина все робитиме із задоволенням, яке стане його головним помічником у будь-якій діяльності, чи уроки у школі, чи комп'ютерні ігри вдома. Крім цього, у неї має з'явитися жваве ставлення до того, чим займається. «Ти станеш великим музикантом, але спочатку вибореш шахову корону і переможеш у бігу на 100 метрів!» – типова стратегія руйнування інтересу дитину до чогось, яку часто сповідують багато які дорослі. У підсумку малюк втрачає свою маленьку свободу і, щоб не засмутити або не розізлити батьків, починає брехати. Дитину не можна муштрувати, вимагати успіхів у тому, що їй не до душі. Формальні, нехай навіть і високі, результати на радість батькам його самого навряд чи ощасливлять.
– І все-таки пошук спільної мови між батьками і дітьми, – далі розповідає Р. Краєва, – це серйозне завдання на всі часи. Точки дотику для обох сторін просто необхідно шукати або створювати штучно.
Сталося так, що 10 років тому мій старший син довідався про проект «Найрозумніший» і став одним з 24-х перших «розумників». Потім настала черга середнього сина, і, зрозуміло, молодша донька (їй зараз 12 років) теж захотіла підтримати традицію. Цими днями ми їдемо до Києва на півфінал, а за день до нього (а що вдієш, у мене вже немає права відступити) граю у «Найрозумнішу маму» і я сама. Логічно запитати: що б я робила, якби діти не захотіли? Відповім – боролася б до останнього, вигадуючи «пряники», але все одно останнє слово залишилося б за ними.
Проект «Найрозумніший» – наша версія розв'язання проблеми батьків і дітей. У нас є один контекст (хоча і не єдиний, але дуже яскравий і публічний).
Проте не все так просто у наведенні мостів між двома берегами. Настали інші часи, і у сучасних дітей інші інтереси. Похід в кіно або на природу, розмова про літературу мабуть не знайдуть відгуку у душі сучасної дитини, а якось зарадити треба. Цього разу дорослим буде потрібен тренінг, наприклад, у питаннях інтернет-грамотності, щоб говорити з дитиною бодай приблизно однією мовою.
Але крім віртуального щастя, неодмінно потрібно залишати нішу і для «фізичної» реальності.
– У нашому скаутському русі ми практикуємо походи і тривалі виїзди за місто, і це дає свої плоди, – говорить Раїса Василівна. – Ми залишаємо місце для таких понять, як самостійність і рівноправність. Діти самі організовують свій день: час підйому, чергування на кухні, склад команд. Саме життя далеко від опіки батьків навчає їх самостійності і особистої відповідальності.
Звичайно, відпускати управління і дозволяти дитині самій доходити ключових рішень не так просто, але деякий простір для «свободи польоту» неодмінно має бути в кожній родині і в кожному класі. Це допомагає уникнути багатьох проблем.
У термінології ювенальної французької юстиції є поняття «задушлива материнська любов». Не так давно з такого цинічного приводу у дбайливої російської емігрантки відібрали сина. Наші мами прагнуть усюди, і навіть у літніх таборах, щохвилини контролювати своїх дітей. В українській дійсності французького прецеденту поки що не було, але все-таки батькам, ніби постовим на перехресті, втрачати пильність негоже.
Як же виховати емоційно захищену дитину?
– У нас, у нашому неформальному педагогічному середовищі, це називається «закон невиключеного третього». За всі роки роботи і закордонних поїздок з обміну досвідом я лише одного разу натрапила щось подібне в одному з науково-педагогічних соціальних проектів графства Лос-Анджелес в Америці. У «соціально нормальної» дитини, крім батьків і шкільного вчителя, мусить бути принаймні один «третій» – ще один дорослий для неформального спілкування, якому дитина довіряє і, звернувшись, може розраховувати на цілковиту підтримку і прийняття, навіть якщо це стосується якоїсь делікатної теми (від невинних таємниць від батьків до першого досвіду вживання наркотиків).
Ще має бути якесь захоплення – спортивне, танцювальний клуб, де дитина із задоволенням проводить щонайменше дві години на тиждень (завважте, за своїм власним вибором, а не тому, що мама свого часу не стала Плісецькою). При цьому спілкуванню з батьками непогано було б приділяти принаймні 30 хвилин на день (в українських родинах, на жаль, виходить набагато менше).
Наші педагоги, на відміну від заокеанських колег, виробили таку систему шляхом проб і помилок. Але споріднені шляхи зійшлися в одному – система працює. Можливо, вона стане помічницею у формуванні навколо дитини здорової щоденної атмосфери (не за розкладом). Адже виховання дітей – це черги злетів і падінь. Від дорослих залежить, стане фіналом життєвої епопеї дитини перемога чи соціальне сирітство, сформується закомплексована людинка чи психічно здорова особистість.
Але найцікавіше, – додає Раїса Василівна, – що повноцінне спілкування з дітьми (своїми і чужими – дворовими, сусідськими, тими, які просто живуть в одному з нами просторі) – це дуже важливо і для емоційного здоров'я дорослих теж.
Отож, не чекаючи Дня захисту дітей, звертайте увагу на них, посміхайтеся їм, грайте у футбол і пляжний волейбол, не відмовляйтеся від можливості з'їздити з класом сина або доньки на екскурсію. Не сумніваюся, вам сподобається.
