Сьогодні в «ОВ» – прем'єра рубрики «Воістину народні!». У ній ми розповідатимемо про наших земляків, людей різних сфер діяльності, яким присвоєно високе почесне звання – «Народний».
Перша наша зустріч – із народною артисткою України Є.М. Дембською.
Зізнаюся, зустрітися з 93-річною акторкою Одеського академічного театру музкомедії імені Михайла Водяного було дуже складно. То вона на репетиціях, то займається з ученицями, то на дачі, то на прогулянці по місту або на Привозі. Нарешті вдалося «впіймати» її по телефону, і Євгенія Михайлівна із властивим їй гумором сказала: «Ми зустрінемося між моїми перервами». От і зустрілися в театрі.
– Євгеніє Михайлівно, я з задоволенням на знак вдячності дарую Вам ці квіти.
– Спасибі, дуже гарний букет…
– А Ви можете згадати, коли Вам на сцені подарували перший букет?
– Ви знаєте, у мене ще ніхто такого не запитував. Перший букет, який я з задоволенням одержала, був не в театрі. Ця «подія» сталася у Львові в клубі для репатріантів. Я там співала. Тоді одну троянду мені підніс Михайло Водяний, який працював у Львівській філармонії. Був це 1946 рік. Звичайно, я тоді була молода, але форму відтоді не втратила, як бачите. Тут мені згадався одеський анекдот:
– Сеню, мою Розу люди називають «ходяча енциклопедія».
– Шо, така розумна?
– Ні, така товста.
Але це мене не стосується (сміється).
– Наскільки мені відомо, Ви в останні місяці війни були на фронті.
– Так. І не сама. На війні були зі мною моя дочка, мама та сестра. Дочку я народила у вісімнадцять років. А мій перший чоловік загинув при визволенні Києва.
– Скажіть, а в ті тяжкі часи анекдоти розповідали?
– Тоді раділи кожній можливості посміятися. Іноді навіть самі придумували смішні історії й розповідали. Ділилися не тільки анекдотами, а й сигаретою, шматком хліба.
Я закінчила музичний технікум у Києві. Потім вступила до консерваторії. До третього курсу займалася у найкращого педагога Радянського Союзу – Муравйової. Але почалася війна. І закінчувала консерваторію вже у Львові, після війни.
– А історія з трояндою від Михайла Водяного мала продовження?
– О-о, Ви як у воду дивилися. Михайло багато разів пропонував одружитися. Але я не погоджувалася, і тоді він мене познайомив з Олегом Криницьким, адвокатом, який потім став моїм чоловіком.
– І все-таки, чому Ви відмовили Водяному?
– Ну, серцю ж не накажеш!
– Чоловік Вас ревнував?
– Звичайно, ревнував. У мене було багато шанувальників.
– Ви любили пофліртувати? Тільки чесно.
– Більше я любила собак. У мене близько тисячі фігур собак у квартирі. Вони навіть на виставках бували. Взагалі, собака – дивна тварина. Вона завжди щиро любить, цінує людське, що багатьом людям невластиво, на жаль. А що стосується мого другого чоловіка, то ми прожили в любові та злагоді. І мені його бракує.
– Наскільки мені відомо, Ви зіграли близько двохсот ролей.
– Правда, правда. Тільки Ви поганий арифметик. Ви не порахували, що в мене були вистави, де я грала й по дві-три ролі. В «Розмарі» я відіграла три ролі, в «Сильві» – дві і в «Маріці» – дві. «Сильва» – моя улюблена роль. Це навіть не роль. Першу мою «Сильву» ставив у Києві головний диригент оперного театру в 1946 році. Тоді сукню мені зшили з розкішних завісок, шапочку – з килимка. Але це була не «Сильва»… А от коли поставили «Сильву» у Львові… Це була моя роль. Досі співаю пісні із цієї вистави.
– Євгеніє Михайлівно…
– Женя... Не називайте мене по батькові. Я – Женя. Мене в театрі називають на ім’я й молоді, і люди старшого покоління. У акторок, поетів, письменників, журналістів не мусить бути по батькові. Ім'я, і тільки ім'я.
– Скільки років Ви на сцені?
– Ну, вважайте, з заснування театру оперети у Львові – 66 років. Плюс іще рік я працювала з Михайлом Водяним у філармонії. Загалом – 67 років виробничого стажу… Що, вам замало? (Посміхається.) А для мене це мало. Повірте, якщо я так довго живу, то завдяки театру, без якого не уявляю свого життя. Для мене немає поганої погоди, коли йду на виставу.
– А зараз у яких виставах Ви зайняті?
– В «Маріці» – в ролі тітки Маріци, в «Моїй чарівній леді» – місіс Пірс.
– І Ви завжди на сцені почуваєтеся як риба у воді…
– Мій біологічний вік – 33 роки (посміхається). На сцені я молода, перед сценою стара. Після сцени – вдячна Богові.
– Дочка теж акторка?
– Коли у мене це запитують, я відповідаю: «Ні, вона пристойна». Крім того, у мене чудовий зять, дві онуки. І у мене є любимий дім – театр. Ціле життя йшла з одного любимого дому – сімейного, до іншого любимого дому – театру. Я живу за принципом: стався до людей так, як ти б хотіла, щоб ставилися до тебе. Раджу, не перевиховуйте людей, це неможливо. Але в кожному колезі, молодому чи зрілому, я намагаюся побачити особистість. Ну й потім я, як сваха, можу завжди помирити й допомогти уникнути конфлікту. Зізнаюся вам, коли проїжджаю повз театр, завжди молю Бога, щоб він послав усім його працівникам здоров'я, сил і успіху в роботі.
Ось вам іще одне освідчення – я з першого дня полюбила Одесу. І коли їду до іншого міста, відчуваю ностальгію за нашими трамваями, яких стає дедалі менше, за вуличками, вулицями та скверами. Я бувала на гастролях у багатьох містах Радянського Союзу й за кордоном, але завжди квапилася до нашого міста. Із цього приводу мені згадався анекдот:
У Рабиновича запитують:
– Це правда, що Одеса – інтернаціональне місто?
– Безумовно, варто вам тільки на секундочку уявити собі, скільки в ній живе євреїв найрізніших національностей.
Згадала цей анекдот не випадково. На жаль, місто втрачає колорит через те, що багато які одесити, і не тільки євреї, емігрували. Ще, здавалося б, зовсім недавно я ходила по Привозу, щоб почути одеську говірку, гумор, жарти. І зараз ходжу. І не тільки щоб купувати продукти, а й почути щось одеське.
– Євгеніє Михайлівно, з висоти Вашого акторського та життєвого досвіду Ви можете порівняти акторську школу ваших років – і тих молодих, які сьогодні приходять у театр.
– Дуже прикро, що у нас у театрі немає режисера, який би системно працював із молодими та зрілими акторами. І це не тому, що керівництво театру проти. Просто ми не можемо дати йому квартиру. Це недопустимо для міста, яке поважає театр...
– Вас, як майстра сцени, влаштовує підготовка акторів, випускників вузів, училищ, консерваторій?
– Завжди в усі часи, на мій погляд, були люди, які приходили в театр, але не були створені для нього. І не можуть собі в цьому зізнатися. Завжди актор мусить рости від вистави до вистави, піднімати свою творчу планку. І хто цього не розуміє, той зупиняється, як то кажуть, на одному місці.
– Які, на Ваш погляд, вимоги до артистів оперети?
– По-перше, голос. По-друге – розуміння того, що вони роблять, глибоке розуміння своєї ролі. У жодному разі не можна підходити до ролі з холодною душею. Навіть якщо вона не подобається. Актор не мусить грати… Він мусить творити! Розумієте, творити... Для цього потрібно багато читати, осмислювати сьогоднішнє життя, щоб актуалізувати свою роль на сцені.
Як ви гадаєте, «Сильву» можна грати? Ні, її потрібно прожити. Недаремно на перші вистави «Сильви» мені швидку допомогу викликали (після першого акту мені ставало погано).
– Вас називають хорошим учителем. Це правда?
– Досі займаюся викладацькою роботою. У мене хороші учениці. Викладала в училищі вокал. Ви знаєте, мене завжди вабило викладацтво, але я не могла облишити репетиції, виступи, адже грала майже в кожній виставі.
– ...і кішечок?
– О-о, ви не в брову, а в око. Я їх усіх годую, купаю. Мені шкода всіх полишених котів. Дивлюся в їхні скривджені очі й читаю страждання. І самій хочеться плакати. Ну, не можу ж я дати притулок усім кішкам Одеси. На кого я перетворюся?!
– Але у Вас є ще одне хобі. Ви любите сідати у трамвай і подорожувати по місту.
– Так. Я люблю з вікна трамвая спостерігати за людьми. Радію, коли бачу позитивні зміни. І засмучуюся недоглянутим трамвайним зупинкам. Прислухаюся, як у трамваї говорять люди. До речі, ось вам анекдот із одеського трамвая. Хочете?
– Ви виходите?
– Це моя справа.
– Так, але я виходжу.
– Це ваша справа.
– Але ви мені загороджуєте.
– Це інша справа.
– Кого зі своїх колег Ви найчастіше згадуєте із вдячністю?
– Ой, багатьох. Важко всіх перелічити. У нас була прекрасна вокалістка Бухаріна. Ніколи не забуду Михайла Водяного, Люсю Сатосову, Сеню Крупника... (і просльозилася). Вони мені часто сняться.
– Як я розумію, у вільний час Ви займаєтесь кішками, їздите по місту…
– Ходжу до церкви. І читаю. Я впіймала себе на думці: як можна піти з життя, не прочитавши багато цінної літератури? От і продовжую собі життя. Люблю Чехова, Гоголя. Перечитую Шекспіра. Люблю Чейза. Зараз читаю «Співаючі в тернику».
– Готувати Ви, мабуть, не любите?
– Чесно, не люблю. Звідки ви знаєте? У мене дочка – попелюшка. Я в неї обідаю.
– А Ваша улюблена страва? Як Ви харчуєтеся?
– Я майже вегетаріанка. Люблю рослинну їжу. А по вечорах не обжираюся. Щоб кістки зміцнювалися й не давалися взнаки, їм сир. Хочете жити довго – харчуйтеся, як я, і все буде окей.
– І все-таки, що Вас найбільше турбує, може, навіть зневірює?
– Складне питання й разом з тим легке. Мене дивує, як ми, люди, в останні роки в Одесі роз'єднані. Усе рідше зустрічається співчуття до чужого болю. І все частіше я бачу в переходах і на вулицях дітей і дорослих із простягненою рукою. Турбує, що наші молоді актори одержують копійки і, на жаль, ледь животіють. Була б я при владі, знаючи зсередини театр, усе зробила б, щоб артистам гідно платили за їхню нелегку працю. Турбує мене й наша екологічна безкультурність. Турбує те, що молоде покоління поверхово знайоме з багатою історією Одеси. І те, що останнім часом стали запитувати: якої ти національності? Хіба це має значення? Головне, що ти робиш для своєї родини, міста, країни. Чи гідно ти живеш?
– Що б Ви хотіли порадити нашим читачам?
– Питання дуже розлоге. Щоб довго прожити – трудіться… Ніколи нікому не заздріть. Заздра людина й на зовнішній вигляд негарна, і погано почувається фізично. Заздрість знищує людину, як і інтриги, конфлікти, у яких я ніколи в житті не брала участі. Ніколи не соромтеся свого віку. У кожному віці є своя принадність. І тоді ви будете мати гарний вигляд. Так, як я (посміхається). Коли мені кажуть, який добрий маю вигляд, відповідаю, що все тому, що я ніколи нікому не заздрю. У кожній людині шукаю тільки добрі якості. Шукайте й ви.
– Коли Ви нас запросите на наступний Ваш ювілейний вечір?
– Що ви мене так квапите. Ну, вважайте, мені зараз 63. Через два роки… Ой, погано й у мене з математикою. Мені 93! Через два роки й запрошу. У зв'язку з цим згадала один випадок. Це було на Привозі.
Іде мені назустріч незнайомий чоловік. Зупинився, знизу доверху подивився на мене й вигукнув:
– Ой, Женечко, дорога наша Дембська, який добрий Ви маєте вигляд! І скільки Вам уже?
– А скільки Вам треба? – відповідаю.
– Стільки, наскільки Ви зараз почуваєтеся.
А я йому у відповідь:
– Якби я Вам сказала, Ви б упали.
– Скажіть, щоб я впав до Ваших ніг.
– На 30, любий. На 30.
– Спасибі Вам. Хочу, щоб Ви довго ще тішили нас новими ролями і, звичайно, анекдотами.
