Ми з вами, шановний читачу, просто не маємо права пропустити це свято – фестиваль вина. Тим більше що гостей у Болграді з нетерпінням чекають. З раннього ранку підприємці звезли на площу устаткування для павільйонів, десятки столів та сотні стільців. На центральній площі вже змонтовано велику сцену, фольклорні колективи із сіл району вдягаються в національні костюми.
– Якщо перший «Bolgrad Wine Fest» помістився в міському, другий – у районному Будинку культури, то третій, як бачите, зайняв усю центральну площу міста, – говорить один із членів оргкомітету, депутат Болградської районної ради Володимир Алавацький. – Знакова для нас подія – присутність на цьому фестивалі групи туристів. Адже мета цього форуму – розвиток туризму, а також підвищення якості місцевих вин і культури винопиття.
– Чого вдалося досягнути за три фестивальні роки?
– Між виноробами – як професіоналами, так і аматорами – почався змагальний процес, до фестивалю вони готуються заздалегідь, намагаючись представити на конкурс найкращі зразки. Думка комісії, до якої входять провідні технологи, кожному дорога. До речі, заявки на фестиваль цього року подали й наші сусіди – винороби з Кілії, Ізмаїла та Молдови. Ми змогли прийняти тільки колег із сусідньої держави, але в перспективі, схоже, фестиваль матиме ще ширші рамки.
Що ж, пройдемося по виставці. Дуже цікаво познайомитися з учасниками та їхньою продукцією. З першого ж павільйону – проблема: до фермера з Виноградного Миколи Постолову не підійти. Незважаючи на те, що хазяїн просить за свою каварму 100 гривень за кіло, покупців – море. Не будемо заважати торгівлі, спробуємо поки що іншу продукцію місцевих жителів – бринзу.
– От у Болграді кажуть, що найсмачніша бринза на базарі – з Олександрівки, – гарячкує сільський голова Оріхівки Анатолій Постол. – Я категорично не згоден! Ми приїхали, щоб довести: найкращу бринзу роблять в Оріхівці.
Закликавши нас в арбітри, Анатолій Михайлович вів далі:
– У нас у селі люди тримають назагал сім тисяч овець, це шість великих отар, і тільки в одній із них є небагато кіз. Тому бринза у нас без домішок козячого або коров’ячого молока, вона справжня овеча. Причому в Оріхівці посьогодні дотримуються старого рецепту її приготування, який 1830 року привезли до Бессарабії наші предки. Секрет у тому, що закваска для бринзи робиться з висушеного шлунка молодого баранчика, тобто жодної хімії!
Забігаючи наперед, зізнаюся: свято так захопило, що оголошення результатів конкурсів я пропустила. Але факт залишається фактом: увесь оріхівський товар «змели» за якихось 20 хвилин.
А ось іще один популярний павільйон.
– Сьогодні у Болградського сироробного заводу дебют! – посміхається дівчина в білій уніформі. – Після реконструкції офіційного відкриття ще не було, але ми хочемо запропонувати свої дослідні зразки. Спробуйте, нам цікава ваша думка, – і всім охочим дівчина кладе на скибочки сірого хліба та по ложечці пікантних закусок.
Вони приготовані на основі сиру з козячого молока з додаванням натуральних спецій – паприки, кмину, кропу, горіхів. Так, скажу я вам, це не та синтетика, яка заполонила супермаркети. Сумний жарт: наша харчова промисловість перетворилася на хімічну. Жителі багатонаціональної Бессарабії категорично проти таких тенденцій, вони віддають перевагу здоровій їжі, зокрема й традиціям своїх мудрих предків.
Щось ми скромничаємо, час би познайомитися і з хмільним винуватцем урочистостей. Особливо багато дегустаторів біля павільйону фермера Михайла Фучеджи із Червоноармійського. Він брав участь у всіх попередніх фестивалях. Поцікавимося: що змушує сільського жителя везти десятки літрів вина, на дегустацію громадськості?
– По-перше, я одержую позитивні емоції, оскільки на цьому фестивалі завжди зустрічаю багатьох своїх знайомих, – відповідає М. Фучеджи. – По-друге – це можливість реалізувати свою творчу працю. Так, саме творчу: виноградарство та виноробство іншого підходу не терплять. По-третє – це свято для всього району. Подивіться, яблуку ніде впасти, і на всіх обличчах – посмішки.
– Якщо не комерційна таємниця, скільки вина Ви робите щороку?
– Вісім-десять тонн, залежно від урожайності винограду, а в мене 5 гектарів «Мерло», «Одеського чорного», «Молдови» та інших сортів.
– Скільки залишаєте собі?
– Половину.
– ?!?
– У мене багато друзів, рідні, і я завжди радий їх бачити у себе вдома!
– А яким чином реалізуєте решту вина?
– Внутрішній ринок перенасичений, причім за рахунок «порошкових» вин. Тому моє вино їде переважно за кордон. Наприклад, до Санкт-Петербурга. Там живуть і працюють деякі вихідці з наших країв, вони не визнають магазинних вин – якою б гарною не була пляшка. Дзвонять мені, просять вислати справжнього бессарабського вина. Схема довозу в нас давно відпрацьована: спочатку сулії відправляємо на Київ, а далі – поїздами. Моє вино доїжджає навіть до Магадана й Біробіджана по Транссибірській залізничній магістралі, на Далекий Схід Росії.
До нашої розмови долучається літній учасник із Баннівки Олексій Кириленко:
– Якось привезли нам французи своє вино, 10 доларів пляшка, – розповідає пенсіонер. – Ми пригубили й відсунули вбік: «Несіть нашого». Коли іноземці скуштували місцевого вина, у них покругліли очі. «Хто його зробив? Хто технолог?» Ми перезирнулися: «А технологи ми, прості селяни».
Не думаю, що Олексій Кириленко злукавив. Зізнатися, кілька зразків заморських вин доводилося куштувати й авторці цих рядків. І скільки б євро не коштувала пляшка, не проміняю її на скляночку з дубової бочки бессарабця.
Як вірно відзначив фермер із Червоноармійського, наш ринок перенасичений винопродукцією. Але не вином. Уже підраховано: наявні в Україні виноградні плантації не здатні забезпечити потужності всіх вітчизняних винзаводів. Звідси висновок: частина продукції – сурогат.
Так звані порошкові вина дискредитують галузь і, як наслідок, підривають економіку виноградарства. У цьому сезоні перевантажені винзаводи, які не змогли реалізувати торішній товар, приймали ягоду за мізерними цінами, та ще не в усіх – по блату.
– Я виноград не продаю, бо ще не розучився рахувати, – сміється літній чоловік із Калчевої Дмитро Аджийський. – Якщо я свої чотири тонни «Зайбеля Івановича» продам по гривні, то одержу лише чотири тисячі. Якщо ж приготую вино, яке йде вже по 10 гривень… Вистачить і на те, щоб розрахуватися з людьми, які мені, старому, допомагають обробляти сотки (колись це робив сам), і ще прибуток одержу до сімейного бюджету. А гроші я витрачаю на лікування, точніше, на профілактику. Нещодавно, наприклад, був у Криму. Якби не мій виноградник, зміг би я, сімдесятирічний пенсіонер, дозволити собі щороку їздити до санаторію?
Серед учасників виставки – не тільки виробники вина, бринзи й каварми. Анна Іванівна Станева з Виноградного зі своєю дочкою Валентиною вирішила порадувати фестиваль своєю випічкою. Міліна, сирники, дрепан – я налічила вісім різновидів печива з використанням бринзи.
– У нас у Виноградному кожна мати вважає своїм обов’язком навчити дочок кулінарної майстерності, – говорить Анна Іванівна. – Інакше про заміжжя не може бути й мови.
Поки учасники свята одержують несказанне задоволення від спілкування й дегустації, користуємося можливістю переговорити з іще одним членом оргкомітету, підприємцем Степаном Бодлевим:
– Єдине, що мене засмучує, – недостатня кількість гостей з інших міст. Погодьтеся: наше свято заслуговує на увагу, воно цікаве та самобутнє. Однак тішить те, що цього року кількість учасників в півтора рази більша, ніж попереднього. Ми бачимо: настав час переводити фестиваль у статус навіть не регіонального, а міжнародного.
Але повернімося до першого павільйону. Микола Постолов уже продав свої 70 кілограмів каварми за півгодини й коротенько розповів про себе:
– У мене 180 овець, не рахуючи іншої живності на подвір’ї. Продаю м’ясо та бринзу на ринках в Ізмаїлі та Болграді. Вівці – непоганий прибуток для родини. От, наприклад, перед фестивалем я забив п’ять ягнят, приготував 70 кілограмів каварми, і, як бачите, продалася вона моментально. Додому приїдемо з виторгом.
Ні, скажу я вам, до працьовитих бессарабців у світової кризи руки короткі: вони вміють дбало господарювати, працювати і, звичайно, відпочивати.
І от на сцені фестивалю – викладач хореографії Болградської гімназії Петро Димитров. Він пропонує присутнім на площі – а після дегустації всі в піднесеному гуморі – вивчити основні кроки болгарського хоро. Охочих потанцювати – багато. Тим більше що болгарське хоро – мудрий танець. Коли люди, тримаючись за руки, створюють велике коло і, посміхаючись одне одному, дивлячись очі в очі, рухаються в одну ногу, створюється відчуття єдності.
