Коли узгоджував час чергової зустрічі з Великодальницьким сільським головою Валентином Рибаком (попередня відбулася півроку тому), він з гордістю сказав:

– Іду вітати жителів двадцяти будинків у приватному секторі на вулиці Садовій.

– Із чим вітати, Валентине Григоровичу?

– З початком газозабезпечення високого і низького тиску. Причому, за рахунок місцевого бюджету, а це близько двохсотп’ятдесяти тисяч гривень. Протягнеться цей газопровід на вісімдесят метрів. А в перспективі до проектованої мережі підключаться ще й сто садових ділянок.

– Це прекрасно, Валентине Григоровичу. А я їду до Вас зі скаргами на Вас. До редакції надійшло два листи.

У відповідь тяжке зітхання.

– Я звик до цього. І вважаю, що якщо немає скарг на керівника, отже, він не спроможний з ними розбиратися і вживати заходів. Адже ще Шекспір писав: «Без осужденья зарастет трава, упрек полезен, как пропашка поля».

Приїздіть, вникну в суть скарг.

І от я знову у Великому Даль­нику. Чисті вулиці, доглянуті подвір’я, привітні люди... Біля будинку сільської ради незвично багато машин. Виявилося, у голови прийомний день. Домовилися: я і секретар сільської ради Людмила Миколаївна Кондратюк зустрінемося з автором скарги, що надійшла із села, і переконаємося в об’єктивності тієї, що була надіслана до редакції з Одеси. А після закінчення прийому громадян продовжимо робочу зустріч.

Я звернув увагу на те, що додалося спортивних трофеїв, виставлених на загальний огляд. А ще на портрети усіх керівників, які очолювали сільраду до обрання В.Г. Рибака сільським головою. В інших сільрадах, де довелося побувати, такого атрибута наступності не зустрічав.

У першому листі мова йшла про те, що віддалена від центру вулиця, на якій живе його автор, потребує капітального ремонту, а сільський голова не вживає заходів. Люди самі збирали кошти, щоб якось упорядкувати її, але цього недостатньо. Ми пройшлися вулицею і переконалися, що вона справді перебуває не в найкращому стані, але й не в критичному, якщо її порівнювати з тим жахливим бездоріжжям, яке є в інших селах. Людмила Миколаївна, роз’яснивши ситуацію, назвала конкретні цифри витрат на прокладання нових і ремонт наявних доріг у селі, нагадала, що сільська рада виділяла і техніку, і жорству для ремонту тієї, на якій ми тепер стояли, і не була осторонь від турбот селян. А ще про те, що свого часу дорога не освітлювалася, а тепер освітлення є. І таким чином її не можна вважати забутою владою. Дійде черга, і її будуть упорядковувати. Є надія на те, що нинішній 2014 рік оголошений в Україні Роком будівництва доріг, зокрема й місцевих, принесе зміни на краще. Вдалося з’ясувати і таку деталь: деякі жителі цієї вулиці – новосели – виступали проти В.Г. Рибака на виборах.

Розсталися ми з надією на те, що плани уряду не залишаться на папері.  Коли я зустрівся з Валентином Григоровичем Рибаком, то порадив опублікувати в «Сільському віснику» – друкованому органі сільради, таблицю виділюваних коштів на ремонт доріг та їх адресного витрачання, щоб усі люди знали, що це питання вирішується прозоро, без якихось зловживань.

– Так і зробимо, – сказав він. – І щодо усіх інших об’єктів. А то, коли почали будувати стадіон, яких тільки чуток не поширювали усілякого роду недоброзичливці. Говорили, що із цієї затії нічого не вийде, а гроші розкрадуть.

– Але ж було вже, що і у газифікацію, і у водопостачання, і у відродження дитячих садків, будинків культури не вірили, – сказав я і висловив задоволення з того, що друга скарга, пов’язана з відсутністю лави на кінцевій зупинці маршруток, що прибувають із Одеси, запізнилася: там уже з’явилися певні зручності.

– Давайте, ми на стадіоні побуваємо – моїй мрії. А то сьогодні прийом видався як ніколи напружений. Незаслужені докори були.

– А в чому докоряли?

– Сусіди не миряться. Одні зробили прибудову, а другим вона заважає. Судилися. Є рішення ліквідувати цю прибудову. Але її господарі – вперлися. І тепер мене звинувачують, що я не вживаю заходів. Пояснюю – сільрада не давала ніякого дозволу на будівництво, а конфлікт повинні локалізувати судові виконавці. Мої слова, як об стіну горохом. Не буду повторювати тих незаслужених звинувачень і образ на свою адресу. Стримував себе, щоб голос не підвищувати, адже бути врівноважним за будь-яких ситуацій – мій обов’язок.

– Але іноді треба і кулаком грюкнути по столу, і голос перевести на високий регістр.

– Таке не за моїми правилами. Голос я зірвав, коли підтримував нашу команду на всеукраїнських змаганнях серед сільських рад. Кричав щосили. І не дарма. Ми друге місце здобули і гідно представили Одещину.

Оглянувши стадіон і порівнюючи його з попереднім, старим, я не стримався від епітетів: здорово, прекрасно, відмінно, вражаюче… Він дає новий імпульс для розвитку спорту, фізичної культури.

Не скупився я на епітети і коли оглядав приміщення нової дитсадківської групи, те саме, яке було обшарпаним і занедбаним і викликало в мене сумніви, що в ньому зазвучать дитячі голоси у передноворічні дні. А його здали в експлуатацію ще влітку. І тепер там такі умови для дітлахів створили, що я їм по-доброму позаздрив, згадавши колгоспні дитячі ясла, у яких опановував науку спілкування в колективі. Це ж треба: у кожного маляти окреме ліжечко із чистою білизною, іграшок – безліч, на підлогах килими, є теплий туалет, умивальник, затишна їдальня, кімната для занять, калорійне харчування…

Коли вийшли з дитсадка, за­дзвонив мобільник Валентина Григоровича. Вислухавши абонента, він сказав: «Складете в підвалі. Я потім особисто їх перерахую, повинно бути 160». Виявилося, привезли саджанці дерев.

Знову побували в лікарні, де одержали нове медичне обладнання. Його вручав колективу сам губернатор. І хоча на той час, у зв’язку з реформуванням системи охорони здоров’я, лікарня перейшла до сфери підпорядкованості районного масштабу, Валентин Григорович був присутній на своєрідній урочистості в ролі не запрошеного, а господаря. Тому що сільська рада, як і раніше, надає допомогу медичній установі в інтересах усієї громади, що користується її послугами.

Дізнаючись про нові добрі зміни в житті і Великого Дальника, і Червоного Переселенця, я відчув непідробну радість від того, що місцеве самоврядування тут наполегливо розв’язує місцеві (і локальні, і масштабні) проблеми в інтересах людей. І переконувався, спілкуючись із сільським головою, у справедливості слів мудрого Франсуа Ларошфуко, який сказав, що впевненість у собі становить основу нашої впевненості в інших. І вже прощаючись, я запитав Валентина Григоровича про те, на чому ґрунтується його така непохитність, надійна впевненість у собі.

Подумавши, він сказав:

– У тому, що я знаю: на добро люди дадуть відповідь добром, а в основі всього, що я роблю, лежить справедливість. І правий був Нікколо Макіавеллі, зробивши висновок, актуальний за усіх часів: де немає справедливості, там немає держави.

І ніби на підтвердження щирості його слів задзвонили дзвони нового храму, нагадуючи про те, що всі ми ходимо під Богом і про споконвічне прагнення людини до добра.