Віра, Віруня, Віруся. Підмазко, а потім Семенченко. Ми дружимо стільки років, «скільки інші не живуть» (спільний жарт, хто з нас його придумав, уже не згадати). В далекому 1972-му, ми зустрілися в Одеській вищій партійній школі. Туди на черговий семінар зібрали працівників районних газет області. Віра приїхала з Біляївки, я – з Ширяєвого.
Це була дружба з першого погляду. Відтоді, де б ми не працювали і де б не жили, ми – разом.
У 1973 році Віра прийшла до тільки-но призначеного редактора «Комсомольської іскри» Юлія Мазура. Щоб попроситися на роботу. «Ви розумієте різницю між районною та обласною газетою?» – запитав він. Вона дуже хвилювалася. Але щось таки відповіла. І Мазур ризикнув. Забігаючи наперед, скажу, що ніколи потім про це не пошкодував.
У редакції мало хто розумівся на сільських справах. Отже, Семенченко, якій була доручена саме сільська тематика, практично жила у відрядженнях. І вже восени Мазур сказав на редакційній летючці: «Жнива нам витягла Віра». Ці слова скупого на похвалу редактора стали для неї найвищою оцінкою.
Віра була невтомною, як трактор. І надійною, як броня. Отримане завдання виконувалося будь-що. У будь-який час. А ще, навдивовиж товариська та ініціативна, вона незабаром очолила профком редакції. Усі клопоти усього колективу стали її клопотами. Вона вибивала путівки до піонертаборів редакційним дітям, опікувалася квартирною чергою, діставала через колгоспи й радгоспи якісь харчі. Одного разу до «Комсомольської іскри» привезли стільки яєць за собівартістю, що їх вистачило на всі сім поверхів видавництва.
Не буду називати того керівника газети, який, викликавши Віру в свій кабінет, сказав: «Редакції виділили квартиру. Ти – заввідділом, член партії, голова профкому. В тебе, врешті-решт, – дитина. Можемо віддати хату тобі». Вона, на мить навіть не замислившись, заперечила: «Але ж у черзі перша Марія Стерненко». Можете собі уявити, яким поглядом зміряв Віру співбесідник. Так Марійка Стерненко, тодішній перекладач «Комсомольської іскри», отримала своє житло. А Віра й надалі ростила сина Валіка в редакційному гуртожитку на Ромашковій. У кімнатці, що мала аж вісім квадратних метрів!
Після «Іскри» журналістка Семенченко працювала в «Знамени коммунизма» (надалі – газета «Юг») і в «Чорноморських новинах». Її перо завжди було легким. Як і характер. Бо найбільше в світі Віра не любить обтяжувати своїми проблемами будь кого.
Останні кілька років вона не отримує зарплатні. Коли «Чорноморка» опинилася на межі виживання, Віра, її чоловік Роман Кракалія і ще два пенсіонери газети написали заяви про звільнення. Але продовжують повноцінно працювати.
На рахунку Семенченко – десятки й десятки журналістських розслідувань, коли доводилося неодноразово повертатися до публікацій, відстоюючи права фермерів і простих людей. Не злічити тих, кому вона реально допомогла. І не лише через газету. Були люди, яким вона рятувала здоров’я, чи навіть продовжувала життя, використовуючи свої зв’язки та знайомства. Вона ніколи не соромилася просити за когось. Але вона не вміє просити за себе. Зараз це роблю я. Віра нині тяжко хвора. Всі накопичення родини вже витрачено на лікування. Друзі-колеги зібрали певну суму грошей, але й вони швидко розтанули.
Люди добрі, люди милосердні, допоможіть моїй подрузі – людині, яка свого часу допомогла кожному, хто до неї звертався. Прошу як тих, хто її пам’ятає, так і тих, кому не випало познайомитися з Вірою. ДОПОМОЖІТЬ, ХТО ЧИМ МОЖЕ! Бо чесні журналісти в нашій країні багатими не бувають. Семенченко – не виключення.
Знаєте, про що я мрію? Аби, вийшовши з лікарні, Віра висварила мене за цю замітку. Хай сердиться, хай навіть лютує. Аби тільки була…
Людмила АВРАМЕНКО, член Національної спілки журналістів України
