Перші дзвіночки сьогоднішньої кризи пролунали ще 2006 року. Тоді спроба американських військовиків висадитися у Феодосії для участі в міжнародних навчаннях без дозволу Верховної Ради викликала скандал.
Акції протесту городян та інших жителів Криму очолила Партія регіонів. Вимоги людей були зрозумілі – немає закону про допуск іноземних військ, немає й висадки. Тільки от над юрбами розлючених маніфестантів майоріли прапори не тільки України, але й Росії. Причім останніх було набагато більше. Мітингувальники несли портрети Володимира Путіна, з динаміків на площах лунав гімн РФ.
Взагалі «антипомаранчеві» настрої в Криму мали явно проросійський характер. І відповідні політичні сили на цій хвилі розраховували ввійти у владу. Серйозно так увійти.
Прорахувалися. У 2010 році Раду Міністрів АРК очолив нині покійний Василь Джарти – грамотний і жорсткий управлінець. На виборах до місцевих рад ПР домоглася впевненої перемоги у Криму та Севастополі. Так, у парламенті автономії з 100 мандатів «регіонали» одержали вісімдесят.
Про жодних сепаратистів у владі, про жодне розгойдування ситуації й мови бути не могло. Більше того, провокаторів били по руках. Так, коли екс-президент Криму Юрій Мєшков у липні 2011 року висадився на півострові та висловив низку антидержавних заяв, його відразу під білі рученьки спровадили за межі України. До Росії. У ті самі дні – от же збіг! – такий собі козацький отаман Храмов із товаришами спробував, оминаючи закон, встановити поклінний хрест у Феодосії, спровокував бійку з міліцією й був затриманий. За кілька місяців за рішенням суду пішов шляхом Мєшкова.
Таким чином влада коротко та ясно показала: радикалам ловити нічого. Крим – український. Точка.
І ось настала зима 2013 року. Події, пов’язані з Євромайданом, кримчан і севастопольців явно стривожили.
Які емоції у них викликали чорно-червоні прапори УПА, що майоріли в центрі української столиці, портрет Бандери над входом до Київської держадміністрації та нарукавні значки на одязі молодиків, що дуже нагадували свастику, гадаю, пояснювати не потрібно.
Більше того, українські політики в останні місяці зробили низку істотних помилок.
По-перше, праворадикали не раз заявляли про необхідність скасування автономії та розірвання Харківських угод про базування Чорноморського флоту в Криму, тим самим викликаючи різку реакцію представників місцевого політикуму й населення.
По-друге, лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок із трибуни парламенту закликав до дерусифікації України. Як було це слухати жителям регіонів, у яких, згідно із Всеукраїнським переписом населення, етнічні росіяни становлять більшість? Зрозуміло, подальші заяви пана Тягнибока з обіцянками нічого не нав’язувати Криму потонули в гомоні збунтованих севастопольців і сімферопольців.
По-третє, нова парламентська більшість квапливо проголосувала за скасування так званого мовного закону. Тоді ж у стінах Верховної Ради пролунала фраза про «мову окупантів». Усе це викликало великий шум у Росії та в автономії. Слова про розробку нового законопроекту про мови почуті не були.
По-четверте, нинішнім лідерам країни потрібно було ще тиждень тому, за перших ознак політичної грози, терміново виїхати до Криму і домовлятися з тамтешніми елітами, спілкуватися із простими людьми. Переконувати, заспокоювати. Однак було не до того – у Києві ділили портфелі.
По-п’яте, радикал-революціонери захопленням будинків облдержадміністрацій, формуванням не передбачених Конституцією виконкомів, знущаннями над державними службовцями – від нардепів до губернаторів, жорстким пресингом політичних опонентів створили небезпечний прецедент розв’язання політичних проблем.
Та чи варто дивуватися тому, що Радмін АРК за явної підтримки Москви очолив рішучий Сергій Аксьонов, лідер «Русского единства», яке має в парламенті автономії лише три мандати зі ста? Чи варто дивуватися тому, що Петра Порошенка, який приїхав до Сімферополя для переговорів про стабілізацію, ледве не побили? Це дзеркальне відображення київських, луцьких, львівських та інших подій.
Усі зазначені помилки були грамотно використані людьми, які ставлять собі на меті відокремити АРК і Севастополь від України. Громадянам, які бурхливо радіють цьому, хочу сказати: кримські події тільки в поміч екстремістам, які давно придивляються до Бессарабії, Північної Буковини та Закарпаття…
