Сьогодні зранку в таборі бунт... Хто з вилами, а хто з лопатами й сокирами, зустрічав несподіваних гостей. Першим на переговори, як і годиться, у супроводі п’ятьох ромів міцної статури рушив барон Іван. Він ішов упевнено, пускаючи з дерев’яної трубки дим, який довгими кільцями доходив до стривожених чоловіків, жінок і дітей, що залишилися стояти позаду. Хтось із них крикнув:
– Міліція!
Вмить здійнявся галас.
– Хто?! Що накоїли?.. Не віддамо!
Барон зупинився, оглянув спідлоба нежданих прибульців на чолі з якимось незнайомцем, упізнав серед них голову сільської ради та «хазяїна» колгоспу. Трохи заспокоївшись, повернувся до табору лицем і помахом руки мовби скомандував: мовчати! Гомін враз ущух.
– Ну що, з добром чи зі злом прийшли до нас, товариші-начальники? – запитав Іван, уперши свій погляд у міліціонера.
– Тільки з добром, Іване, – відповів голова сільської ради.
Іванові зразу полегшало. «Отже, – подумав він, – ми ні в чому не провинилися».
Тут заговорив незнайомець:
– Я, уповноважений райвиконкому Іван Сергійович Демидов, прийшов до вас із хорошою пропозицією, – промовив він голосно, мовби з трибуни, і подав баронові руку.
Той міцно потиснув її, довго не відпускаючи. Уповноважений подумав: «Владовитий мужик... Навряд чи розпустить табір...»
Е-ех, знав би гість Іван, яка нелегка доля в його тезка. На початку війни табір розбрівся хто куди. Візок родини втрапив під бомби, дивом вижив тільки дев’ятирічний Іван. Поховав у лісосмузі батьків і п’ятьох своїх один другого менших братів, яких часто тепер згадує, зі смутком розповідаючи про них своїм дітям... Мандрував, шукаючи змоги прохарчуватися...
– Ви знаєте, що Президія Верховної Ради СРСР ухвалила перевести ромів на осілий спосіб життя, – повів далі Іван Сергійович.
– Чули!.. – невдоволеним тоном відповів барон.
– Отож, сільська рада виділяє вашому таборові цілу вулицю, щоб ви тут постійно жили, працювали в колгоспі, на залізниці... Допоможемо вам побудуватися, а діти навчатимуться у школі...
– Розпустити табір?! Ми ж як одна родина, розумієте?! – обурювався Іван.
– Так ви ж усі житимете вкупі, на одній вулиці! І у свята, і в будень – однаково разом, – переконував його голова сільради.
– Легко сказати, – упівголосу вимовив барон.
– Так, – погодився представник міліції. – Але у вас, Іване, добра репутація... З вашого табору в міліції жодного приводу... Ми хочемо, щоб ви всім циганам Бессарабії подали приклад, що осіло краще жити, ніж мандрувати... Все в часі міняється, бароне! Та й уряд на вашому боці...
– Спасибі урядові, звісно... Але, товаришу начальнику, силком не націлуєшся!.. У вас свої закони, у нас – свої, передані ще нашими предками... Ну скажіть, що за циган без коня, без візка?.. Без ромських весіль? Ми не звикли мати землю, доми, розумієте?.. Ми діти степів...
– Іване, я розумію... І ставлю себе на твоє місце... Але ти хочеш, щоб твої цигани довго жили, а не зарано йшли з життя геть? Адже в середньому ваш брат живе 46 років. Щоб діти жили в теплі, щоб зростали грамотними людьми... Щоб вас не принижували й не ображали на кожному кроці... Ось тому уряд зобов’язав усіх ромів перейти на осілий спосіб життя, і ви повинні його ухвалі коритися, – умовляв представник району.
– Все розумію... Рано чи пізно... – ніби погоджуючись, відповів йому барон. – Один я не вирішую. Вирішує цілий табір. Так у нас ведеться... Але... але ж ламається ціле наше життя... – махнув рукою й запитав: – А коли треба дати відповідь?
– Завтра, до обіду... Чекаю тебе в сільраді, – подав йому руку голова.
Іван так само міцно потиснув усім руки й пішов стороною від табору, який з нетерпінням на нього чекав. Роми ще постояли, довго перешіптуючись, все щось перепитуючи в тих, хто супроводжував барона. Потім тихо розійшлися по своїх наметах, кожен думаючи про одне й те саме: що ж вирішить їхній старійшина?..
А той самотньо сидів на горбку лицем до озера, обперши голову на руки. Роми ж, притихши у своїх наметах, нетерпляче чекали від нього новин. Іванова жінка розуміла, що йому нині тяжче за всіх, але підійти до чоловіка не насмілилася. У такі хвилини у ромів звикли довіряти чоловікам. А її Іван іще й відповідальний за цілий табір.
Він обвів оком озеро Ялпуг, із яким було пов’язане його голодне дитинство. Раптом, мовби явившися з того світу, опинилися поруч дід Йордан і баба Марія, додаючи йому снаги та мудрості в ці важкі хвилини. Він сидів із мокрими очима, а до вух мовби здаля долинав знайомий голос старенької болгарки Марії: «Згодься, Іване!..» А дід Йордан із гагаузьким акцентом додавав: «Погоджуйся, заради дітей, Іванку! Нелегка циганська доля... Будь мудрий, Іванку!.. Згадай своє дитинство!..»
І згадав, як одного разу він, сирота, щоб вижити в неврожайному післявоєнному 46-му, ловив у цьому степу ховрашків, а в Ялпузі – рибу... Тут вони й познайомилися з худим як тріска дідом Йорданом, який запропонував у нього вдома зварити юшку. Без картоплі й солі, на самій воді... І тоді Іван на цілих чотири роки залишився в цьому бідному, але теплому домі, заміняючи господарям і сина, і онука, що один за одним пішли на той світ від голоду... Зі вдячності до них власних дітей він назвав іменами дідуся, бабусі, їхньої невістки та онука. «Вижив би, якби не ці добрі старі?.. – подумав барон. – Царствіє Небесне їм!» – і перехрестився.
Барон сидів, глибоко запавши в роздуми, сперечаючись сам із собою, і вирішував, як далі жити табору. А в цей час непомітно до нього підсіла старша дочка. Вона дбайливо тримала в руках вишитий рушник.
– Батьку, мама передала тобі рушник бабусі Марії, – подала йому біле, вишите хрестиком, полотно.
Він притулив його до тіла, відчуваючи тепло відомої в цих краях майстрині, що замінила йому й матір, і бабусю.
– Почекай, Маріє, не йди... Ось у цих місцях під час бомбування наш табір розбігся. А твій дід Григорій, тоді барон, заприсягся – по війні зібрати тут табір... Але не судилося йому – загинув, сердешний. За нього це зробив я. Пішов із цим бабусиним оберегом збирати вцілілих після війни циганів нашого табору. І знайшов... І зібрав... Присягу твого діда сповнив... А тепер... Тепер, розумієш, мене змушують її порушити... Ну гаразд, іди, йди до мами, – передав рушник доньці.
Іван подумки будував плани, як вони всі житимуть у селі на одній вулиці... І водночас не уявляв, як розставатися зі старим звичаєм.
«Треба порадитися... Так! Але за мною останнє слово... Не помилитися б! Однаково, рано чи пізно, діти з нас запитають, чому вони неграмотні... А як старі? Вони ж не приживуться в селі!.. А що сказав би мені батько?..» – міркував він. Потім рвучко встав і рушив до табора.
Поки Іван ішов, нагнувши голову, роми один за одним сім’ями мовчки вишикувалися ніби в лаву. Що ближче підходив до них, то повільнішали кроки... Це, либонь, були найтяжчі кроки в його житті. Зупинився, обвів усіх поглядом. Довго мовчав.
– Ну, що вирішив, Іване?.. – запитав найстарший у таборі ром.
– Будемо вирішувати нашу долю разом, – лаконічно відповів барон.
– А що вирішувати?.. Ми вільні люди – досі не померли й не помремо, – вигукнув один із молодих.
– Ти, курча! – закричав на нього батько. – Ти хочеш байдикувати?
Здійнявся гамір.
Мати намагалася захистити сина. Але не в циганському звичаї втручатися жінкам, бо рішучу вагу в таборі має тільки чоловіче слово, а жінки тихо та слухняно коряться.
– Дайте каліці сказати! – спираючись на ціпка, гукнув дід Василь. Всі замовкли. – Майже цілу війну пройшов неграмотною людиною, і тільки коли поранили, в госпіталі навчився читати й писати... А наші діти темні, як ніч... Вони, як сліпі, ходять по землі, не знаючи літер... Щоправда, крім моїх онуків... Наші діти підуть до сільської школи, а може, вони меткіші за місцевих? Подумайте про них!
Хтось вигукнув:
– Згода!..
– Але що, для цього конче треба жити в селі?! Можна й із табора ходити до школи...
Знову всі загомоніли: одні підтримували фронтовика, інші – заперечували.
– Ну що ти шкіришся, моя красунечко? – звернувся до дружини Петро. – Згадай, які тяжкі в тебе були пологи! Ледве бабу знайшли...
– А їй байдуже!.. Твоя більше не народжуватиме!.. – поглузував молодий ром.
Жінки затютюкали – мовляв, безсоромник.
– Теж мені, ворожій!.. Замовкни! Що вона тобі, звітує, – захистив чоловік.
– Я до того, що наших жінок без паспортів до лікарень не беруть!.. Та й усіх нас!..
– Ось і тому не всі діти виживають... Та й неграмотними ростуть, – додав інший ром.
– А якщо я не хочу жити в селі – що, мене до іншого табора не візьмуть? – із юрби запитав кучерявий чоловік років тридцятьох.
– Ач який! Шість років тому ми тобі голому й босому дали притулок, а ти, виявляється, невдячна свиня!.. – відрубав йому дід Василь.
Юрба підтримала рома-фронтовика.
– Свиня, свиня!.. – хтось із жінок вигукував, а решта кричали: – Зрадник! Ледащо!
– Тихо! Тихо! – заспокоював барон. – Ви, – звертаючись до жінок, – хочете народжувати в лікарнях?
Всі дружно вигукнули:
– Авжеж!
– Ви хочете, щоб наші діти навчалися?
Хтось схвально кивав головою, а хтось кричав:
– Аякже!
– Іване, у мене запитання.
– Слухаю!
– Серед нас є хороші ковалі. Наш бляшаний посуд добре купують у селах. Є шевці. У Миколи персні із золота й срібла розходяться на базарах... Що, ми все це мусимо облишити? – запитав коваль Степан.
– Для всіх у колгоспі знайдеться робота... Та й Настя твоя без клієнток не залишиться: як ворожила жінкам із сусідніх сіл, так і ворожитиме, – заспокоїв Семен, негласний радник барона.
А Іван тільки слухав їх. Роми, перебиваючи одне одного, обмінювалися думками. Він внутрішньо раз-по-раз відчував, що сумнівається. А потім вирішив висловитися.
– Хто не хоче залишатися жити в селі – зробіть крок уперед! – запропонував барон.
Запала тривала тиша...
Він усім по черзі дивився в очі, мовби просячи залишатися в селі. Тільки один із них спробував вийти, так би мовити, з лав, але жінка його смикнула за паска. Всі стояли мов укопані, перезираючися одне з одним.
– То вважаємо, що всі ми ухвалили залишитися на постійне прожиття в селі?
– Еге ж! Звісно!
– Не маємо іншої ради! – гукали й жінки, і чоловіки.
– Дякую, любі мої! Сьогодні можна й випити за майбутнє наше з вами нове життя...
Жінки одразу ж таки розбіглися по наметах, щоб дістати якоїсь страви, а чоловіки рушили по щось міцніше.
Своєрідним застіллям і завершився незвичайний сход табора.
...Що й казати! Століттями роми таборами рухалися від одного місця до іншого... А почалося все ще в давні віки, коли вони з Індії розбрелися по цілому світу, повсюди гнані... Але жили дружно. Можливо, тому й виживали. Жили за своїми суворими законами.
На тяжке питання вони сьогодні спільно відповіли. Адже без Буджацького степу вони не мислили себе. На цій землі народжували дітей і ховали близьких... Ворожили, ковалювали, виготовляли бляшаний посуд, зі срібла й золота майстрували персні, каблучки, кулони та браслети, які у місцевих мешканців користувалися попитом. Та й коштували вони недорого, адже жадібність за ромами не водиться. Зате хитрості – хоч відбавляй!..
Усе це барон розумів. Шкодуючи, що назавжди поміняється їхній звичай, який усталився від століть. Але разом з тим – нині вже нові часи... Табір – між старим і новим життям: старе залишається позаду, а на нове роми дивляться із тривогою, але й із надією…
