Наше століття називають століттям поспіху. Ми мчимо по життю, не розбираючи дороги, не чуючи за шумом машин і вигуками телевізора голосу власної душі. А якби щось зупинило нас силоміць, ізолювало від звичних подразників? Що діється з людиною, яка випадково втрапила в тишу та бездіяльність на тривалий час – до автобуса або поїзда, до лікарні, монастиря… або, наприклад, до в'язниці?
Одеські поети цими днями зустрілися з талановитими дівчатами з жіночої виправної колонії № 74. Читали одне одному вірші, говорили про боротьбу за щастя, про життя з посмішкою, про віру в себе. Організатором першої такої зустрічі виступив благодійний фонд «Підтримка дискримінованих груп», а цього разу натхненницею стала психолог Альона Москвич – вона залишилася під таким враженням від першої зустрічі, що вирішила за будь-що знову її організувати.
Читання відбулися в бібліотеці при колонії. Шкільні парти та стільці, картини на стінах, у сусідньому приміщенні – вечірні сукні та навіть одна вінчальна, їх видно крізь ґрати. Дівчат за партами багато, більшість одягнені у формені халати кольору розлитої зеленки, багато хто в білих хустках. На обличчях – насторожене очікування.
Вірші вирішили читати по черзі – один від гостей, один від ув'язнених. Поезія неволі виявилася насиченою емоціями через край, настільки сильною, що форма не завжди могла витримати змісту. Прості конструкції, «дитяча» недосвідчена рима, одноманітне, геть нехудожнє читання – і провали страждання в кожному промовленому слові. Наприклад, вірші Ірини Т., охайної жінки в окулярах, яка почала писати, потрапивши до колонії. Один зі своїх віршів вона написала у вигляді молитви за інших дівчат-ув'язнених. Ритміка лічилочки, прості фрази: «Скоро все пойдут домой», «За воротами вас ждут»… здавалося, зала ось-ось вибухне плачем.
Лише один вірш пролунав українською – «Перемога». Валентина В. розповіла, що все життя писала й говорила російською, але після зимових і весняних подій у країні раптом відчула, що рядки приходять українською. У віршах Валентини, що недавно стала прабабцею, вчувалися мотиви народних пісень і казок, інтонації та лексика Тараса Шевченка. Тема споконвічна: матері, які чекають своїх синів, з війни у 1945-му та сьогодні. Марина Т., сором’язлива дівчинка з тихим голосом, читала ностальгійні, майже єсенінські вірші про бабусю, яка її виростила, і сильні, жорсткі рядки, схожі на сповідь блудного сина – грішного, що впав у бруд, затоптаного, але непокірного лихій долі.
У віршах із того боку ґрат – благання до Бога, листи до матері, щемні мрії про волю, прикрість гріхів та ніжність до своїх дітей, що крає серце. По цей бік більше віршів було про долю, призначення, батьківський дім і, звичайно, про кохання. Ближче до середини зустрічі, коли зазвучали насичені метафорами вірші Анастасії Степаненко та ніжні, трепетні рядки Тетяни Пащенкової, із залою сталася дивна метаморфоза. Сторожка напруга полишила обличчя дівчат, їхні риси стали м'якими та ніжними, мрійливими. Вони зітхали, слухаючи про кохання, затихали й поринали вглиб себе, обмірковуючи філософські рядки, їхні обличчя ставали суворими, немов витесаними з каменю, коли звучали слова про боротьбу й надії. Вірші запалювали в їхніх очах вогонь, наповнювали їх, змушували випростатися, піднести голову.
До серпня планується видання поетичного альманаху «Вірю. Сподіваюся. Живу!», куди ввійдуть найкращі твори ув'язнених жіночої виправної колонії №74 і сусідньої чоловічої колонії, де теж виявилося чимало талантів.
– Ще на минулій зустрічі мене вразило те, що багато які з цих дівчат почали писати тут, у колонії. І якщо щиро, мені здалося, що наші вірші блякнуть на тлі їхніх, – зізналася Альона Москвич, авторка ідеї альманаху й організаторка проекту. – Цілий рік думала, що організувати, щоб допомогти цим людям жити і творити, попри життєві обставини. Так народилася ідея збірки. Я вважаю, ці вірші мусять дійти до людей!
Створення альманаху не тільки допоможе ув'язненим поділитися своїми почуттями із зовнішнім світом, але й зверне увагу суспільства на бажання цих людей, оплативши всі свої колишні помилки стражданням і часом, розпочати життя з чистого аркуша. Попри їхнє минуле, вони – люди, і в їхній душі теж є місце прекрасному.
