Ці страшні слова Петро Ковальжи сказав у вересні минулого року, коли, на 20 гектарах виростивши чудовий урожай винограду найкращих європейських сортів, він збував його за копійки. Наприклад, за кілограм каберне давали всього по півтори гривні. Близько п’яти гектарів так і залишилися незібраними – не знайшлося покупців…
Петро Перший із Нагірного
Петро Дмитрович Ковальжи – з тієї плеяди керівників, які завжди йшли попереду усіх. Про нього складалися легенди. Розповідають, наприклад, як молодого агронома з Нагірного викликав на килим перший секретар райкому партії – фахівець затримував сівбу озимих, що не дозволяло відрапортувати про дострокове проведення сільгоспробіт. Гнівний монолог партійного функціонера завершився фразою: «Покладеш партквиток на стіл!» У відповідь на це Петро Ковальжи попросив аркуш паперу, ручку і написав: «Гарантую, що в колгоспі «Нове життя» урожай зернових складе 40 центнерів з гектара». Від такої зухвалості перший позеленів: «А якщо посуха? А якщо взимку морози?..» На що агроном, який чудово знав технологію, спокійно, але упевнено повторив: «За будь-яких умов – 40 центнерів». І справді, наступного року колгосп зібрав такий урожай.
Петра Ковальжи із Нагірного ренійці між собою називають на ім’я, проголошуючи його з тією інтонацією, з якою прийнято величати ведатного реформатора Петра Першого, що прорубав для Росії вікно в Європу.
Коли за часів перебудови почалися перші реформи в сільському господарстві, Петро із Нагірного разом з економістом Зінаїдою Терентіївною Фучижи першими впроваджували бригадний підряд, госпрозрахунок. Великий колгосп був розподілений на чотири мобільніші підприємства. Вони функціонують і донині, демонструючи найкращі показники в районі. А Петро Ковальжи, досягши передпенсійного віку, спокійно та скромно відійшов від справ і зайнявся тим, чому давно мріяв приділити увесь свій час. Адже за фахом він – агроном-виноградар.
Заклавши 20 гектарів плантацій найкращих сортів, господар селянсько-фермерського господарства «Бахус» плекав 40 тисяч кущів, як дітей.
Втім, Петро Дмитрович посадив виноградники не лише для себе – під його керівництвом у Нагірному було закладено понад сто гектарів багаторічних насаджень. Добре, що за тих часів діяла державна програма підтримки виноградарства, і нехай не всі сто, але близько вісімдесяти відсотків витрат вдалося компенсувати.
Фокус: виноград не закуповують, а вино продають…
…Вересень 2013 року. Ми під’їхали на околицю Нагірного, де на пологих пагорбах картинно розкинулися кучеряві виноградники на дерев’яних шпалерах.
Дайте відеокамеру! Ось сільські жінки із засмаглими лицями в яскравих хустках збирають грона винограду – одне в одне. Чоловіки ледве встигають носити відра, на ходу перекидаючись жартами-примовками. А ось з міжряддя виповзає трактор із причепом, вже доверху навантажений чорними, із блакитнуватим нальотом ягодами. Під’їжджає покупець, і чоловіки акуратно дерев’яними лопатами спрямовують солодкий ароматний потік до причепу.
Відірвавши бубочку, ретельно розсмакувавши її, покупець захоплюється: досвідчений винороб за однією ягідкою може визначити смак майбутнього вина – з тонами чорної смородини, чорносливу, мускатного горішка.
– Рідний край цього каберне – Італія, – пояснює Петро Дмитрович, цілком задоволений тим, яке враження справив його товар. – Знаєте, я був нещодавно в сусідньому районі в гостях у колеги, який теж вирощує каберне, але в нього в жодній гронці я не знайшов характерних для цього сорту пасльонових тонів. Справа в тому, що вони посадили клони з Німеччини. Так, клон, та ще на краплинному зрошенні дає по 14 тонн із гектара, а можливо й усі 16 тонн, але ж цей виноград не відповідає вимогам сорту. До речі, що стосується врожайності. Будь-який фахівець скаже: за високого навантаження на кущ знижується якість винограду, тому виноградар, який поважає свою справу, не буде гнатися за кількістю. Я переконаний: з гектара треба взяти 3-5 тонн – тоді вином можна буде пишатися.
Загалом у вітчизняному виноградарстві та виноробстві останніх років відбуваються дивні метаморфози. Є, наприклад, винзаводи, які не закуповують жодного кілограма винограду, але продають сотні тонн вина.
Тому в магазинах – при заповнених полицях – дуже важко відшукати справжній напій. І, таким чином, про імідж українського вина говорити не доводиться.
– Нещодавно у винному ларку я бачив кагор, який продавали по сім гривень за пляшку, – говорить Петро Дмитрович. – Кагор – одне з найдорожчих вин, яке готується за особливою технологією, і стільки коштувати, звичайно, не може. Зрозуміло – сурогат! З одного боку, немає совісті у виробника, який робить цю бормотуху. Але, з другого боку, винен і покупець, якому однаково, що «прийняти на груди» – він шукає вищий градус за мінімальну ціну. У нас немає культури винопиття, яку ми бачимо, наприклад, у Франції.
Істотну роль у становленні галузі повинна відіграти держава, – переконаний Петро Ковальжи. Необхідно забезпечити суворий контроль над якістю винограду та вина. І паралельно із цим забезпечувати захист вітчизняного товаровиробника: скільки років виноградарі обурюються тим, що до України через кордон завозяться дуже дешева сировина та виноматеріали, а свій якісний виноград знецінюється.
– Єдиний крок, який було зроблено, – це ухвалення державної програми підтримки виноградарства, – говорить П. Ковальжи. – У результаті значно розширилися виноградні плантації. Але треба було зробити й другий крок – створити передумови для розвитку підприємств з переробки винограду. Якщо у француза, наприклад, є два гектари виноградника, він – мільйонер, тому що має право відкрити власну переробку і випускати фірмове вино, дбаючи про престиж своєї марки. Чому не можемо цього робити ми? У мене, наприклад, 20 гектарів винограду, а переробляти його і торгувати я не маю права. Та що фермери, багато заводів не можуть собі дозволити щороку купувати ліцензію на розлив вина – вона коштує 500 тисяч гривень на рік.
Плантації перетворяться на джунглі?
Вже минулого року більшість винзаводів Одещини виявилися затареними виноматеріалами, і ніяк не могли знайти їм збут – ні в Україні, ні в Росії. У результаті, коли почалося збирання винограду, були великі проблеми зі збутом.
Багато власників плантацій не повернули вкладених коштів. Так, лише обрізування одного гектара винограду обходиться у 12 тисяч гривень (із урахуванням податків). А ще треба провести три підв’язування і як мінімум два прополювання – праця ручна, копітка. Потребують виноградники і обробки від шкідників – це 5-6 обприскувань за сезон. Словом, до кожного гектара виноградника, перш ніж одержати врожай, необхідно вкласти 25-30 тисяч гривень!
Минулого сезону багато виноградарів залишилися зі збитками. Петро Ковальжи вийшов «на нулі»: цілий рік напруженої праці не приніс нічого. Врешті-решт у фермера не виявилося коштів, щоб цього сезону почати необхідні роботи. Двадцять гектарів чудових виноградників залишилися не обрізаними і почали перетворюватися на джунглі. І Петро Ковальжи – не єдиний, хто цього року залишив лозу без догляду.
Прогнози на цей рік ще сумніші, пропали останні надії на те, що буде відновлено традиційний російський ринок збуту українських вин та коньяків. Тішити себе надіями на Асоціацію до ЄС не доводиться – нікому українська продукція не потрібна.
Якщо вже цього року на державному рівні не розв’язуватимуться проблеми виноградарства та виноробства, кількість залишених виноградників почне зростати з геометричною прогресією.
Коли восени минулого року Петро Ковальжи говорив «Я секатора в руки більше не візьму!», ніхто йому, виноградареві з діда-прадіда, не вірив. Але, на жаль, так воно й сталося. І якщо у минулі роки багато хто виявив би бажання взяти виноградники КФХ «Бахус» в оренду, адже вони в розпалі свого плодоношення, то сьогодні лоза нікому й задарма не потрібна.
