Акторка для свого «бенефісу» вибрала п’єсу Мінору Бецуяку «Сто йєн за послугу». Текст у дусі театру абсурду. Виявилося, що саме такого роду драматургія чудово поєднується з умовною стилістикою лялькового театру! Цікаво, що вистава за цією ж п’єсою свого часу не вийшла у театрі-студії Олега Табакова – підвела звичка до надмірних реалістичних подробиць. Тут же – вистава-метафора, вистава-притча. Гранично скупе оформлення – лава та стилізований ліхтарний стовп, на якому – зашморг. (Художник-постановник – Володимир Уманенко.) І гострий, точний за змістом режисерський розв’язок. (Режисер-постановник – заслужений артист України Геннадій Скарга.)
Ми, глядачі, опиняємося мовби в японському театрі кабукі. Саме в ньому використовують не маски, а тільки грим, і дія може відбуватися лише між двома персонажами. Та й вимовлювані слова – особливо у героїні – інтоновані геть не побутово, умовно. Іноді раптом виникають фрази, вимовлені японською – що загострює ефект. До того ж раз-по-раз лунають звуки японських інструментів – це ще далі веде нас від побутовізму. Режисер так сформулював своє кредо: «Ми не граємо японців. Ми граємося у японців!»
Герої з набіленими обличчями, та ще мовби японці, скидаються на великих ляльок. І хочеться запитати: чи люди тут грають ляльок? А чи ляльки грають людей? «Лялькове» дуже чітко акцентується в жестах, пластиці героїні Шрагіної-Кац. І це теж ключ до смислу розігруваної притчі.
І ось на лаві сидить жінка та гойдає ляльку. Приходить чоловік і чемно просить дозволу сісти поряд. Жінка знайомить його зі своєю дитиною, а потім допитується: хіба він не помітив, що дитина іграшкова?
– Будь-хто на вашому місці зацікавився б, що я тут роблю… Може я збожеволіла…
– То й що?
– Припустімо, ваш близький товариш збожеволів. Змогли б ви залишатися спокійним?
– Звісно, якби таке скоїлося, я б не сидів склавши руки… Але ви мені ніхто… А до незнайомих мені діла немає.
Ось воно, головне слово: ніхто!
Жінка хоче вкоротити собі віку. Для цього й зашморг. Через що? Та ж від своєї цілковитої нікому-не-потрібності, від самотності в юрбі, у гігантському місті, у величезному та безглуздому світі. Чоловік хоче заробити – показуючи випадковим перехожим, «де тут туалет». По ходу дії з’ясується, що в нього є дружина, дочка й теща. Але й вони видадуться такими ж «реальними», як іграшкова дочка героїні.
Самотні люди, які нікому не потрібні. І одне одному вони «ніхто». Наша надія, що, може, вони виявляться потрібними одне одному, марна…
Що люди не чують одне одного – це лежить на поверхні. А глибше: вони й не хочуть почути іншого! Вони цілком занурені в себе. Сили їхні на межі, їм бракує сил – фізичних, психічних, сердечних – на іншого! Кожному хочеться сказати: «Та йди ти зі своїми проблемами – у мене й своїх досить». І кульмінацією є вигук чоловіка: «Коли ви вже, нарешті, повіситеся!»
На щастя, виявляється, ми все-таки ще трішки люди. Не зовсім ляльки. Жінка в присутності Чоловіка героїчно змагається за життя, всіляко провокуючи його увагу до неї. Але… зустріч не відбувається. Вона так і не сказала йому, навіщо хоче повіситися. Він так і не зважився обійняти її. Адже для цього потрібно піддатися почуттю… А якщо наважишся – то ж доведеться впустити нову людину у своє життя. А дозволиш собі прив’язатися до неї – вона може зробити тобі боляче… Острах перед любов’ю, острах перед болем. І герой вдається до втечі. А героїня залишається сама на лавочці з іграшковою дочкою: «Оце тобі на… Щось мені помирати перекортіло… Він, либонь, зараз вернеться додому. Родина його чекає… А мені як – самій на цілім світлі?.. Як жити?.. І що то є «жити»?.. Пояснив би хто зрозуміліше…».
Найразючіший момент – коли вони зненацька співають! І в цьому співі проявляється своя краса та гармонія… Одно-голосність! Хотілося, щоб на цьому й скінчилося. Але після цього дуже умовного, неймовірного виходу за межі життєвої ситуації – знову починається побут. У всій його безпорадності.
Щиро кажучи, хотілося, щоб герой, – який, здавалося, надто реалістичний і демонстративно байдужий, – сам би підійшов до ліхтаря та приміряв на себе зашморга… Так би мовити, бодай на хвильку «ставши на її місце». І ще – щоб, не дочекавшись запитання «Де тут туалет?», сам би таке запитав. Він і запитує. У фіналі. Ще один божевільний прорив крізь життєвий абсурд. Герой раптом з’являється – казково перемінившися. І танцює, розкидаючи грошові папірці. Героїня тримає в руці один із папірців – і посміхається.
Танець, музика, гроші сиплються навіть, так би мовити, з небес… Мало б виникнути святкове почуття знайденого виходу, порятунку, розв’язку. Але… чи в грошах щастя… А може, в любові, якої немає? У співчутливій увазі людей одне до одного? У доброті, сердечній щедрості, у готовності сповна віддати бодай хоч мить свого життя – іншому? Адже безглуздо помирати від самотності – в місті, де так багато людей… Якщо всі вони, звісно, люди, а не ляльки.
Чудова, серйозна, глибока вистава, поставлена для дорослих глядачів. Усе тут важливо – і хореографія, і звукове оформлення…
Залишається назвати – так би мовити, «під завісу» – партнера Каріни Шрагіної-Кац – заслуженого артиста України Ігоря Геращенка. І привітати театр із успіхом. І побажати, щоб не опускали планку.
Ілля РЕЙДЕРМАН, Ася РЕЙДЕРМАН
