Проблема енергетичного забезпечення завжди була актуальною, а віднедавна вона стала ще й болісною. Чинником напруженості виступили дві нові постанови влади – від 5 березня та від 14 квітня – про підвищення тарифів на газ і теплову енергію. Причім можливим є зростання цін до 60%. Найбільше постраждають незаможні, безробітні. Та й інші не зрадіють. Приймуть на себе удар комунальні служби: стрімко скоротяться надходження платежів – у зв’язку з тим, що не всі громадяни зможуть їх подужати. Почнуть вихолощуватися бюджети підприємців… Але й ця прикрість виявилася не останньою. Підняттям цін на 40%, починаючи з 1 липня, відреагувала Національна комісія з регулювання електроенергії на ухвалене 21 травня рішення Кабміну про підвищення тарифів.
Становище погіршується політичною складовою. Стала виразнішою енергетична залежність України, чиї запаси газу та нафти визнано недостатніми для покриття всіх потреб індустрії.
Ці проблеми виникли не сьогодні. Вони зріли давно, про що вчені неодноразово застерігали і обласне керівництво, і уряд країни. Ситуація в усій її складності вже кілька років є предметом досліджень в Інституті проблем ринку та економіко-екологічних досліджень Національної академії наук України.
Як говорить завідувач відділу ринкових механізмів і структур Інституту доктор економічних наук Володимир Лисюк, найтехнологічнішим і найзатребуванішим видом енергії є електрична. Вона ж найзручніша для населення та в усіх сферах господарської діяльності.
Майже половину її в Україні виробляють атомні та гідростанції. Теплові теж не втратили своєї значущості, але собівартість їхньої продукції стала сьогодні надто високою. Причина – у подорожчанні газу, що спалюється при її виробництві.
Багато говорять про альтернативні джерела енергії – сонця, вітру, земних надр. Але сучасні технології (сонячні станції, вітрові генератори, теплонасоси тощо) поки що дуже дорогі. Тому частка альтернативної енергії поки що не перевищує 1%.
Особливістю ситуації є те, що атомні та гідростанції – державні, а теплові – приватні, вони переважно належать фірмі «ДТЕК». Держава також віддала у приватні руки одну з найбільших у країні Бурштинську теплоелектростанцію. Її робота зорієнтована на вигоду від експорту до країн ближчої Європи. Самим же ледь вистачає, щоб лампочки горіли.
Об’єктивно приватизація передбачає вкладання коштів у розвиток. Але так уже повелося в країні, що нові господарі не квапляться витрачати на модернізацію. Та ще при цьому використовують різні фінансові механізми, здебільшого через фондові біржі, для виведення активів придбаних підприємств за кордон. Власне, це й сталося з більшістю українських теплових електростанцій. Результатом такої експлуатації на вироблення дощенту може бути тільки подальший продаж об’єкта на металобрухт і переведення виручених коштів в офшор.
Ясно, що про будь-яку енергетичну незалежність говорити складно.
Але повертаючись до питання ціни, слід підкреслити, що при визначенні кінцевого тарифу, який оплачує споживач, на оптовому ринку виводиться середнє арифметичне між вартістю дорогої енергії, вироблюваної тепловими станціями, і тієї, що дешевша (АЕС і ГЕС). Полегшуємо приватникам життя, говорить Володимир Митрофанович. Така ситуація забирає у керівництва генеруючих станцій стимул до зниження витрат і модернізації. У підсумку й енергетику не вдосконалюємо, і державу з її громадянами збіднюємо!
Електроенергія, слідом за харчовими продуктами, є товаром першої потреби. Без неї не зможуть працювати ні домашні прилади, ні торговельне устаткування, ні промислові виробництва. Тому люди змушені платити з останніх коштів під страхом того, що прийде електрик і відключить від світла.
Як при падінні доходів громадян виконуватимуться платежі, – питання без відповіді. Оскільки бюджет робить гігантські відрахування на військові дії, скоріш за все, вивільнення коштів відбуватиметься за рахунок скорочення фінансування таких «чергових» галузей, як освіта, наука, медобслуговування, культура, соцпотреби.
Значні складнощі також пов’язані з недосконалістю механізму передання електроенергії від генеруючих компаній до споживача. Ось чому турбує проблема енергозабезпечення південної частини області – значно віддаленої від генеруючих станцій. Цей регіон залишається энергодефіцитним. Електролінія, яка живить його, проходить по території Молдови, що дуже підвищує залежність від висовуваних владою сусідньої держави умов. Уже надійшли попередження про можливе відключення.
Звідси й господарська дилема: або тягти до цього краю свою лінію, або будувати там локальні електростанції – як у Європі. Проводи протягнути начебто простіше. Але, по-перше, це запотребує значних бюджетних вкладень (коштів на які у нас немає), а по-друге, при такій довжині транспортування будуть стрімко зростати втрати енергії.
Тим часом Інститут розробив бізнес-пропозицію щодо будівництва електростанції в Білгороді-Дністровсому. Є попередня домовленість із мерією міста про виділення землі під об’єкт, знайдено підрядника, інвестора, згодного вкласти 200 млн доларів у будівництво ТЕЦ. Але ініціатори зіштовхнулися із протистоянням деяких місцевих депутатів, потім стали заперечувати екологи. Обласна влада зволіла залишитися осторонь.
– Справа в тому, – пояснює В. Лисюк, – що ми запропонували будувати станцію на вугіллі. Сьогоднішні технології дозволяють досягати повного згоряння палива, а забруднення середовища від викидів привести до мінімуму. Важливо й те, що для вироблення електроенергії використовується власний ресурс, якого в Україні багато. Поява такої генеруючої потуги спростила б ситуацію в енергосфері Бессарабії.
Проект цікавий також тим, що після його реалізації не потрібно буде спалювати газ у шістьох міських котельнях. Відходи від спаленого вугілля у вигляді шлаків можна використовувати в будівництві. Зокрема – замість щебінки при виготовленні форм і блоків на місцевому заводі бетонних конструкцій. На його території спорудження теплостанції було б найзручнішим. У літній період, коли знижена потреба у виробленні тепла, сконденсовану воду можна направити на поливання сільськогосподарських угідь. Місту це обіцяє заощадження бюджетних коштів. Від вкладення капіталів у будівельні роботи набуде розвитку бізнес. Це й підтримка національного шахтаря. Будуть забезпечені енергією люди та підприємства.
Досить цікаво і ефективно можна розв’язувати проблему енергозабезпечення півдня Одеської області за рахунок будівництва в цьому регіоні електростанції, що працює на біоресурсах, яких у регіоні доволі (солома, обрізки з виноградників тощо), щоб забезпечити роботу 30-40-мегаватної ТЕЦ. Такий напрям досить перспективний з усіх точок зору. Потрібні тільки бажання та політичний поштовх.
Що ж стосується здійсненності запропонованих проектів, то враховуючи, що ми маємо необхідні ресурси, тільки організаційний чинник стримує їх. На жаль, навіть зараз, коли Білгород-Дністровська влада знову готова повернутися до відкинутої теми, ученим більше, ніж над розрахунками, доводиться ламати голови, як активізувати увагу обласної влади до цього питання. Зайнята керівництвом області нейтральна позиція нічого не прояснює.
Як спонукати відповідальних осіб до державницьких рішень, щоб вивести проблему на рівень урядового зацікавлення? Не можуть же питання постачання електрикою бути всім до лампочки.
