Великий Аджалицький – Дофінівський лиман розташований на узбережжі Чорного моря, за 12 км на схід від Одеси. Довжина його – близько 8 км, ширина – в середньому кілометр. З 1920-х років лиман використовувався рибними господарствами для розведення кефалі. Максимального улову тут домоглися 1937 року – 63,6 кілограма з гектара. У повоєнні роки зариблення відбувалося нерегулярно. А на початку 1970-х його використання для риборозведення було припинено. Такі відомості почерпнув із «Вікіпедії» у «світовій павутині».
Свого часу від Чорного моря Дофінівський лиман відокремлювала піщана коса. Вона періодично розмивалася весняними паводками, що забезпечувало водний обмін між великою та малою водоймами. Після будівництва автотраси Одеса – Южне та мосту, чиї бики ущільнили піщаний пересип, практично блокувавши процес обміну водою, лиман, маючи малі глибини, став поступово деградувати, перетворюватися на протухле болото. У перспективі його чекала доля інших малих водойм Одещини, які пересохли та зникли з лиця землі.
На щастя, з Великим Аджалицьким цього поки що не сталося – тільки тому, що знайшовся небайдужий чоловік, який поставив перед собою мету відродити лиман, вдихнути в нього нове життя. Це Антон Запорожченко, колись гідротехнік, який, вийшовши на пенсію, організував у 1990-ті роки у Вапнярці фермерське господарство «Восход». Таких людей у народі називають романтиками, диваками.
А от тодішня місцева влада сприйняла ідею відродження занепалої водойми, запропоновану фермером, цілком серйозно. І 1997 року була затверджена програма «Відновлення екологічної системи з подальшим рибогосподарським використанням Великого Аджалицького (Дофінівського) лиману Комінтернівського району», розроблена фермерським господарством «Восход». Того ж року райрада дала згоду на передання водойми фермерові Запорожченку в довгострокову оренду.
Інформаційну підтримку господарству надала наша газета. На її сторінках періодично публікувалися репортажі поетапного відновлення життєдіяльності водойми. Зокрема – про виконання гідротехнічних і днопоглиблювальних робіт, прокладання каналу, а потім і трубопроводу. Практично все, що заробляло фермерське господарство на землі, направлялося на відродження лиману, зізнавався фермер. А пішло на це не багато не мало близько 1,5 мільйона гривень. І тільки 10 відсотків від цієї суми, за словами А. Запорожченка, були відшкодовані за рахунок обласного бюджету.
Крім того, у плині робіт фермер впровадив на лимані режим спеціалізованого товарно-рибного господарства (СТРГ), одержав два патенти на винаходи. До речі, ці розробки, як стверджують фахівці, доцільно використовувати при відродженні інших подібних водойм.
Спостерігаючи протягом кількох років за фермером, вникаючи в проблеми, які йому доводилося долати, я мимоволі порівнював його з героєм повісті Ернеста Гемінгвея «Старий і море». Але якщо там рибалка змагався в океані не на життя, а на смерть із акулами, то фермер Антон Запорожченко вів боротьбу з лютими чорноморськими штормами. Вони замітали піском канал і трубопровід, а йому щоразу доводилося й доводиться їх розчищати. А це десятки, якщо не сотні, тонн піску.
Але головного він домігся – відновив екологічну рівновагу у водоймі, а улов риби за перші три роки зріс більш ніж удвічі – з 14 до 30 тонн при продуктивності одного гектара 50 кілограмів риби.
Щоправда, нині економічні показники не так вражають. Але як мені здається, справа не в цьому. А в тому, що фермер, що вже давно розміняв сьомий десяток, на своєму прикладі довів, що поставивши перед собою шляхетну мету, її можна домогтися, як би це не було важко.
