Для людини, що розмірковує сьогодні на тему української державності нинішнє свято Дня незалежності, невимушено або з примусу, ставить цілу низку запитань, відповідати на які не лише дуже боляче. Те, що діється зараз в нашій країні, неможливо було уявити десь півроку тому.
Як могло трапитися, що сусідній народ, з яким разом пережито стільки горя і пролито крові, з’їдений не один пуд солі і здобуто стільки спільних перемог, раптом, здалося б, одразу, виявився ворогом?
Як цей народ, під керівництвом своїх сьогоднішніх короткозорих вождів, збирається далі жити поруч і разом з нами, перекресливши та розтоптавши все те добре, що було між нами, наплювавши на близькість споріднених кровно культурних і духовних зв’язків?
Чому ці люди наше природнє прагнення повернутися до європейської цивілізації і, зрештою, зажити по-людськи, без ідеологічних штампів і гасел, розцінили як брудне зрадництво, обізвавши нас «фашистами» і «бандерівцями» (саме так – Авт.)?
Як їм вдалося підняти в нашому суспільстві люмпенів та іншу «людську піну», що виступили проти своїх співвітчизників, закликавши їх грабувати та убивати своїх сусідів і друзів за «тверду» валюту, які повірили в те, що ми на своїй землі будемо покірними рабами?
Що робити нам з нашими співвітчизниками, які пішли служити до терористичних організацій і стали ворогами явними?
І що робити з ворогами потаємними – тими, хто живе поруч із нами, хто сьогодні продає нас своїм щедрим господарям, зраджуючи як у роки фашистської та румунської окупації своїх сусідів, міняючи свої образи, ненависть і заздрість на людську кров, видаючи українських патріотів та активістів на тимчасово захоплених територіях проросійській хунті?
Запитання, звичайно ж, досить неприємні, і їх важко та боляче ставити. Але якщо їх не ставити зовсім і уникати їх та не шукати на них відповіді, тоді нічого говорити про українську державність, українську незалежність і взагалі про існування ДЕРЖАВИ УКРАЇНА.
Можна знайти багато виправдань, щоб не відповідати на ці незручні запитання: і незалежність нам «впала» випадково й зненацька; і політичні еліти нам попалися нікчемні – багато обіцяють, а діставшись до влади, забувають про свої передвиборні обіцянки; і народ наш, думаючи дні і ночі про хліб насущний, про елементарне виживання, зовсім забув про свою відповідальність за рідну землю, передавши піклування про неї «за щіпку тютюну» «новим князям», які в підсумку виявилися безвільними та нікчемними «шавками» на утриманні у північного сусіда; і в усьому винен «проклятий» Захід, який вирішив нас «поневолити», перетворивши на сліпе знаряддя проти братів-росіян тощо. І все це на тлі цілковитої байдужості, лінощів душі і серця, розкрадання та корупції – тотальної соціальної анемії в державі, де досі відсутні національна ідея і телеологічні (цільові) домінанти її наявності та розвитку – адже вже понад двадцять років, не знаємо, що хочемо і що треба робити на цій землі, куди йти.
Постійно та занудно повторюючи як мантру, тезу про те, що ми є мостом між Сходом і Заходом, фактично нічого не робимо для того, щоб піти від одного світу і наблизитися до іншого, наївно розраховуючи на те, що за нас усе вирішать і, найголовніше, усе зроблять – а нам залишиться лише пожинати плоди чужої праці.
Аж ні. Так не трапилося. І це, вочевидь, найвища справедливість Історії, яка нам востаннє нагадала, що за волю необхідно платити найвищу ціну – кров’ю і життями патріотів. Причому, гадаю, таке нагадування дається націям і народам лише один раз. І якщо вони залишаються глухими до таких викликів – то просто зникають в імлі часу. Україні в цьому, треба сказати, пощастило…. Історія нам робить уже не перше нагадування… тому що вже фактично всьоме Україна, за різних часів і у складі різних земель, одержувала можливість здобути державну незалежність, шість разів її реально втрачала на багато років, і сьогодні, всьоме, стоїть перед фактичною загрозою її втрати.
Цілком природно виникає питання: що робити? Ну, передусім, не боятися. Ми живемо на своїй землі, чужої землі не хочемо і Висока Правда за нами. По-друге, слід, нарешті, дати собі відповідь – хто ми такі і чого хочемо? Відповідь буде безсторонньою, але, принаймні, реальною – незважаючи на всі наші муки з приводу вибору подальшого історичного шляху, ми повинні поцінувати себе як велику європейську націю, що живе у одній із найбільших країн континенту, що має свій національний інтерес, незважаючи на позиції мнимих братів і мнимих друзів, які виявилися на зламному етапі Історії відвертими ворогами. Саме звідси і слід вибудовувати стратегію і тактику поведінки нашої держави і народу, який її населяє, у цей важкий час істинного утвердження і захисту нашої державності. Причому, в основі такої стратегії має бути однозначний вибір такого шляху розвитку, без ванань і сахань, без сюсюкання і підлесливості – на щастя, час їх минув. Настали часи, коли потрібно ставити чіткі запитання і одержувати на них чіткі відповіді. Це стосується, насамперед, влади, яка досі, здається, не може відійти від шокового стану нових реалій і запропонувати чітку програму дій. Це ж стосується і народу, який повинен дотримуватися цієї програми. Щоправда, народ вже діє – збройні сили, національні гвардійці, партизани, волонтери, перебуваючи на передньому краї боротьби з агресором і терористами, силою свого прикладу, безприкладного патріотизму, безмежної мужності і високої громадянської свідомості та обов’язку показують нам той шлях, який може привести до реальної Свободи і Незалежності. Будемо гідними їх. І ПЕРЕМОЖЕМО.
