Війна, що триває на сході України, вигнала зі своїх домівок тисячі людей.
Серед тих, хто сьогодні опинився далеко від свого дому – Надія Лабунська з двома онуками – 14-річною Валерією та 7-літнім Андрійком. До своєї рідні у село Перехрестове вони приїхали з Луганщини. Ситуація на їхній батьківщині складна, вони не можуть повернутися додому. Тож діти пішли до школи у Перехрестовому.
Готували їх до 1 вересня усією громадою. Звернувшись до Фрунзівської районної державної адміністрації, біженці не приховували, що потребують буквально всього – від їжі до одягу, адже, коли в їхньому рідному районі почали стріляти з «градів», тікали хто в чому був.
Найперше до родичів відправили Валерію з Андрійком. Їхні батьки та дідусь із бабусею не могли залишити свої робочі місця. Але через два тижні діти тяжко захворіли, тож Надії Іванівні довелося покинути роботу на шахті і вирушити до онуків. Тоді не хотілося вірити, що вимушена гостина затягнеться на невизначений період.
– Зараз я дуже непокоюся за свого чоловіка, доньку та зятя, які залишилися в Луганській області, – зі сльозами на очах говорить Н. Лабунська. – Деякий час із ними зовсім не було телефонного зв’язку, та коли, нарешті, вони дали звісточку про себе, ми засмутилися ще більше. Адже поки що вони не мають змоги виїхати з того пекла. За свої 56 років я ніколи не думала, що доведеться пережити таке лихо. Та, дякуючи добрим людям, ми тримаємося з усіх сил.
Жінка дуже вдячна голові райдержадміністрації Ігорю Стебловському, працівникам РДА Олені Матвійчук та Світлані Петренко, які допомагають їй долати щоденні труднощі. З перших же днів із гуманітарного вантажу, зібраного жителями району, родині переселенців були виділені овочі, олія, різні консерви, а мешканці села подарували одяг та взуття. Потім, коли постало питання підготовки дітей до школи, Надія Іванівна отримала гроші на учнівську форму та канцтовари. Більше того, коли власники магазину «Мрія» Олександр та Тетяна Чорнопіщуки дізналися про скруту цих людей, вони подарували Валерії шкільний сарафан та стильні колготи, а для Андрійка підібрали гарну сорочку.
Коли розповідала про таку підтримку фрунзівчан, у неї на очах були сльози. Проте їй стає боязко за завтрашній день. Жінка розуміє, що її скромної пенсії не вистачить на прожиття.
Під час нашої розмови сумними сиділи і діти. Звичайно їх добре прийняли, допомагають у всьому. Але дітки дуже хочуть до мами і тата, щохвилини чекають від них звісточки. Як сказала Валерія, такого сумного 1 вересня в неї ще ніколи не було. Андрійко більш оптимістично дивиться на ситуацію, що склалася. В нього вже з’явилися нові друзі, а в школі їх стане ще більше. Вже прощаючись, хлопчисько з веснянками на носику вмить посерйознішав і промовив:
– Я хочу взяти пістолет і покарати всіх, хто ображає мою маму, не дає їй приїхати до нас та пускає бомби. То погані люди. Від них плаче моя мама. Нехай вони вже згинуть…
Що ж, як кажуть, вустами дитини глаголить істина.
