Досить глянути на Віктора Цимбалюка, щоб зрозуміти: ця людина по-справжньому щаслива. У ньому відчувається якесь дивне бажання дати всім довкола можливість максимально втілити в життя те, що закладено в них звище, в жодному разі не перешкодити, не нашкодити реалізації цього таємничого Божественного задуму.
Особлива гордість Цимбалюка-старшого – його син Олександр один із найкращих співаків-басів світу, заслужений артист України. Вони прийшли до нашої редакції разом. Бо так звикли в житті. До успіхів на найкращих оперних сценах (Ковент-Гарден у Лондоні, Ла-Скала в Мілані, Гранд Опера в Парижі, Большой театр у Москві) Олександра Цимбалюка вела вся його родина. Сили та впевненість у собі молодого виконавця приростали підтримкою та безмежною вірою в нього з боку рідних. Вони перетворилися на своєрідний добре зіграний ансамбль, де кожен точно веде свою партію, не забуваючи уважно слухати інших членів свого колективу. Їхній унікальний життєвий досвід сьогодні відчувається в разючій гармонії спілкування, у тонкому розумінні один одного навіть не з півслова чи погляду. Віктор і Сашко знають, чому хтось із них мовчить, що хоче сказати жестом чи поворотом голови. «Як народжується таке чудо взаємин?» – запитувала я себе. Гадаю, одержати відповідь на це запитання і на питання про секрети творчих успіхів Олександра Цимбалюка читачі зможуть з розповіді про гостей нашої редакції.
Родом з дитинства
– У мене завжди було бажання довести, що всі діти талановиті, – говорить Віктор. – У них потрібно розвивати всі здібності. Якщо ми говоримо про хлопчика, то малювання, спів, музика, спорт мають стати складовими його життя. Сашкові тітки і дядьки вважали, що ми з дружиною просто мучимо дітей. Ми ж хотіли виростити їх різнобічно розвинутими, щоб потім вони могли самі вирішити, чим будуть займатися, і мали для цього необхідні базові знання. Крім того, ми навчали їх шукати виходу з будь-яких складних ситуацій, не завдаючи шкоди людям довкола. Бо зрада, підлість – це як запущений бумеранг, який завжди повертається до того, хто його запустив.
– Я тоді не завжди погоджувався з батьками, – продовжує думки батька Олександр. – Були, звичайно, якісь локальні образи: хотілося у дворі побігати, а не на заняття музикою йти. Але сьогодні я їм за все нескінченно вдячний. Наприклад, за заняття в класі фортепіано. Тепер у будь-якій залі, де є інструмент, я можу сісти, зіграти, створити приємну атмосферу або акомпанувати собі.
Крім музики, Сашко ще навчався в художній школі імені Кіріака Костанді, відомої своїми традиціями формування прекрасного смаку і чуття стилю. Педагоги радили йому зайнятися малюванням професійно. Гадаю, вибір між художніми образами і співочими партіями був непростий. Але музика все-таки перемогла, її притягання виявилося сильнішим: спочатку Цимбалюк закінчив музичне училище за класом ударних інструментів, а потім Одеську державну консерваторію ім. А.В. Нежданової як вокаліст (клас професора Василя Навротського).
Пізнання творчістю
За порадою педагогів Олександр Цимбалюк починає брати участь у різних європейських конкурсах. І скрізь входить у число призерів. Важливою віхою в його біографії стає перемога 2006 року на конкурсі Олени Образцової. Саме тоді наш земляк ближче знайомиться з елітою світової співочої сцени. Роком пізніше він зовсім несподівано для всіх (і насамперед для самого себе) перемагає на ХІІІ Міжнародному конкурсі імені П.І. Чайковського в Москві.
За рекомендацією знаменитого оперного співака Паати Бурчуладзе, якому пощастило стажуватися в Одеській консерваторії, Олександра Цимбалюка приймають у трупу Гамбурзької опери. Щасливою виявилася зустріч і з Пласідо Домінго: після того, як він прослухав Олександра у Валенсії (Іспанія), керівництво місцевого театру запропонувало одеситу взяти участь відразу в кількох постановках. Сьогодні Олександр Цимбалюк виконує практично весь найвідоміший оперний басовий репертуар на найкращих сценах світу, співпрацюючи з відомим артистичним агентством «АсконасХолт» (Англія). Йому також пощастило брати участь в операх, які ставив геніальний режисер Франко Дзеффіреллі, що воліє завжди легко фліртувати з публікою, залишаючи її в розгубленості перед вічно нерозгаданою магією його вистав, але при цьому незмінно точно дотримуючись написаного композитором.
Минулий рік ознаменувався для артиста виконанням дуже складної партії Бориса Годунова відразу у двох виставах – у Мюнхенській опері та у Большому театрі. Не випадково Олександр підкреслює: ця роль накладає непростий енергетичний і кармічний відбиток. Співати її, просто вбравшись у шати Бориса Годунова, неможливо. Ще довго після вистави співак перебуває під владою зіграного. Персонаж не відпускає, не дозволяє розслабитися і рушити відпочивати, наприклад, до кафе з друзями.
У Мюнхені оперу в редакції Модеста Мусоргського ставив скандальний іспанський режисер Каліксто Бьєто. Він хоч і вивчав філологію та історію мистецтв в університеті Барселони, але Пушкіна явно не читав. Щоб якось познайомити режисера-радикала з класичним твором, Олександр Цимбалюк придумав чудовий хід: запропонував йому для перегляду флешку з фільмом «Борис Годунов» Сергія Бондарчука. Прем’єра опери відбулася в Мюнхені 13 лютого, у день народження Федора Івановича Шаляпіна, по суті ставши своєрідним благословенням молодого співака його великим попередником.
Так само складні питання довелося вирішувати Олександрові й у Москві, де він вводився у виставу в музичній редакції Миколи Римського-Корсакова без оркестрових репетицій. Складність цього іспиту на професіоналізм навіть важко собі уявити: дуету, тріо, квартету завжди потрібен час, щоб зігратися. А тут величезний колектив оперної вистави, в якій треба встигнути порепетирувати не тільки зі співаками, але і з оркестром, відчувши манеру його ведення диригентом.
І з тим, і з іншим іспитом наш земляк упорався гідно. Його назвали головним відкриттям обох постановок, бо його виконання партій самодержця Бориса Годунова виявилося яскравим і пам’ятним, несподівано зрілим, продуманим для такого молодого виконавця. Олександрові 38 років, а віком формування басів вважається 40-річний рубіж.
Рецензенти хвалили Цимбалюка за точність створюваного образу, за дивовижну здатність занурюватися у звучання оркестру. Таку здатність мають виконавці, що вміють чути свій спів мовби збоку. І особливий захват викликало трактування Олександром сцени смерті Бориса Годунова. Як писав шанований Цимбалюком театральний актор і педагог Михайло Чехов, «смерть на сцені має бути показана як уповільнення і зникнення чуття часу... При цьому публіка має бути звільнена від необхідності спостерігати грубі та нехудожні прийоми, що зображують фізіологічні процеси людини, що вмирає. Звичайно, для такого завдання потрібна висока акторська техніка. Потрібно, щоб актор навчився не тільки відчувати сценічний час, але й володіти ним». Саме цей невловимий стан відходу з земного плану колись всесильного Бориса Годунова, який раптом став, як і всі, беззахисним перед смертю, і вдалося втілити на сцені Олександрові Цимбалюку.
Виконання протягом одного року авангардної та класичної версій «Бориса Годунова», мабуть, було не випадковим у кар’єрі нашого земляка. Він вдумливо та шанобливо ставиться до всіх режисерських пошуків, не відкидаючи їх навіть у тих випадках, коли від класики через нестримний політ фантазії постановника не залишається нічого.
– Режисер же не хоче зробити погано, – вважає Олександр. – Оперне мистецтво сьогодні існує в умовах ринку. І тому треба примусити глядача прийти на виставу. От режисери і ведуть пошук у дуже різних напрямах. Я намагаюся їм допомогти. Результат же важливий для всіх.
Поки що з найвідоміших партій Олександр Цимбалюк не виконав тільки Мефістофеля в однойменній опері Арріго Бойто та в опері Шарля Гуно «Фауст».
Слухаючи Олександра, мимоволі припустила: у даній ситуації втрутилися ті самі вищі сили, про які він говорив. Напевне, щоб вийти на сцену, втілюючи всесвітнє зло, треба знати про глибинні процеси буття, про життя і смерть, про співвідношення світлого і темного в людях, щось таке, що досі йому ще не відоме. Та й не можна забувати про яскраву сценічну зовнішність Олександра, могутню енергетику його голосу. Внутрішнє вирішення образу Мефістофеля у нього має бути настільки сильним, щоб зовнішня привабливість залишилася на другому плані і більшість глядачів не опинилися в полоні демона остаточно і безповоротно. Від цієї небезпеки його, мабуть, і вберегла доля.
Одесит назавжди
Живучи та працюючи в Німеччині, Сашко, проте, німцем ставати не збирається. Хоча серед його колег є ті, хто за кілька років навчився думати і навіть бачити сни німецькою. Для нього ж притягання рідного міста та відчуття себе одеситом набагато сильніше. Адже тільки тут можна зайти під склепіння церкви Святої Трійці, у її дзвінкій тиші подумати про найголовніше та найзначущіше, а під час служби співати в церковному хорі. Приїжджаючи додому, Сашко любить поїсти маминого борщу, вінегрету, оселедчик під шубою, зустрітися з друзями, поспівати в караоке.
Він мріє досягти такого рівня професіоналізму, коли виступ буде подібний до вільного польоту в небі і він зможе на рівних спілкуватися з режисерами. Звичайно, хоче співати вдома, в Одеській опері. Бо за кордоном виконавець завжди залишається чужим. Тут, мабуть, варто згадати, що всі мрії даються людині разом із силами для їх здійснення. Головне тільки не сумніватися в цьому.
Можливо, у якийсь із приїздів додому Олександр Цимбалюк зважиться представити ще і свої малюнки, адже блокнот і олівці завжди з ним. У графічні образи виливаються думки, настрої, переживання людини, чиє життя підлягає суворій дисципліні. Адже голос – унікальний живий інструмент. І щоб він звучав могутньо і красиво, оперний співак повинен багато від чого відмовлятися.
Як сказав Віктор, його тішить, що Сашко залишається вірний своїм принципам. Він не займається інтригами, не випрошує ролі, не ображає колег, ставиться до їхньої праці зі щирим розумінням і повагою. У сучасному світі, де вже з дитинства людину привчають до думки про те, що вона є товаром, який треба вигідно продати і для досягнення успіху всі засоби хороші, вихований у родині духовний аристократизм Олександра Цимбалюка – велика рідкість. І саме це, скоріш за все, стає чарівною паличкою, яка дарує йому все нові та нові зустрічі, можливості, прем’єри. Порядність і успадкована від мами комунікабельність допомагають йому з усіма знаходити спільну мову – не тільки музичну, але й людську. Колеги, виходячи на одну сцену з нашим земляком, не бояться підступу або підлості. Бо він ніколи не забуває: опера – це творчість колективна. І успіх забезпечують усі.
