Наприкінці вересня в Одеському театрі опери та балету очікується прем'єра – нова версія вистави за повістю Миколи Васильовича Гоголя «Вій» на музику Віталія Губаренка. Попередня вистава, що поєднувала відразу два жанри – балет і оперу – була реалізована ще 1984 року.
Нову постановку здійснив Георгій Ковтун. Автор лібрето – вдова композитора Марія Черкашина-Губаренко. На її думку, цього разу йдеться скоріше про балет, ніж оперу.
Режисер-постановник і балетмейстер вистави Георгій Ковтун розповів, що задіяно майже всю балетну трупу і весь хор. В окремих епізодах на сцену вийдуть одночасно 120 артистів. Роль Хоми Брута виконують оперні співаки, а Панночки – балерини.
Для Георгія Ковтуна це вже не перша робота над твором. Вісім років тому він поставив «Вій» в Одеському російському драматичному театрі. Вистава залишається в репертуарі посьогодні.
– «Вій» – набагато більше, ніж просто «страшна казка». Це фантасмагорія. Прийоми її передання складні, адже вони не мають реальних обґрунтувань, логічної бази. А Гоголь – майстер фантасмагорії. Йому вдалося створити дивний контраст: похмурий сюжет і іронічне ставлення до героїв, – висловив свою думку режисер-постановник.
– Нам довелося відновити не чинне вже 30 років обладнання для польотів персонажів, – розповіла на прес-конференції директорка Одеського оперного Надія Бабіч. – Георгій Ковтун цілком змінив концепцію вистави. Він не тільки об'єднав музику опери-балету і хореографічних сцен із «Вія», написаних композитором наприкінці життя, але й вирішив поглянути на передісторію відносин Хоми та Панночки.
Директорка театру, відповідаючи на запитання, пов'язані з роботою над виставою, відзначила певні складнощі. Виявляється, що в Україні користуються ще радянськими нормативами. Відповідно до законодавства, театр такого рівня, як Одеський оперний, має давати по 28 вистав на місяць. Водночас за світовими стандартами театри з подібним складом трупи піднімають завісу 14-15 разів на місяць. Більше того, за два тижні до прем'єри взагалі скасовують усі вистави. Репетиції ж «Вія» артистам доводилося поєднувати з репетиціями та показом вистав поточного репертуару. У цій постановці задіяно велику кількість виконавців, тому репетирувати у класах було неможливо, трупі була потрібна сцена.
Непросто було й диригентові вистави Александру Самоїле. У такій складній постановці й такими прискореними темпами головний диригент театру, за його визнанням, іще жодного разу не працював, але він «щасливий диригувати твір Губаренка, бо це робота зі справжньою музикою, справжня музична драматургія, з істинно симфонічним розвитком».
Диригент зізнався, що у співпраці з режисером пішов на поступки, на які зазвичай не йде.
– Але ця постановка того варта. Страшно, коли краса стає диявольським випробуванням, – відзначив Александру Самоїле.
