– Дівчино, навіщо вам до театру? Сьогодні там збираються вшановувати людей похилого віку.
– Я журналістка.
– Це цікаво. Про що ж ви пишете? Хоча зараз пишуть тільки про вибори і АТО.
– Ну, не скажіть…
– Я побувала вже на багатьох зборах кандидатів. Зустрічаю там своїх далеко вже не молодих ровесників. І ви знаєте, часом стає якось ніяково. Хтось у цих самих кандидатів на операцію для родичів грошей просить, комусь потрібно терміново відремонтувати балкон, когось не влаштовує обшарпаний вигляд під’їзду.
Які балкони, які двері та ліфти, панове-добродії?! Потрібно країну піднімати! Я колись працювала на залізниці. Теж можу виступити й сказати, що треба перестати скаржитися. Якщо кожен у міру своїх сил буде працювати на добро… Навіть собі на добро. І молоді, і старі, і діти – всі повинні щось робити, а не волати по допомогу, сподіваючись на сильніших світу цього…
Ми підійшли до місця призначення. Юрба розлучила мене із балакучою літньою попутницею.
Тим часом Одеський український академічний музично-драматичний театр імені В. Василька приймав гостей із нагоди святкування Дня людей похилого віку.
На сцену з вітаннями й нагородами виходили високі гості: заступник голови обласної ради Петро Хлицов, директор департаменту соціального захисту населення облдержадміністрації Ірина Маркевич і заступник голови обласної ради ветеранів Іван Новожилов.
Увазі присутніх у цей день було представлено виставу «Місто мого дитинства» з репертуару театру. Історія про стару добру Одесу 80-х років викликала ностальгійні посмішки у городян, які запам'ятали її такою – дружною, веселою, зворушливою…
Михайло Михайлович Вельчев, заступник голови Ради ветеранів села Кирнички (Ізмаїльський район) цього дня одержав Почесну відзнаку Одеської облради. Він із задоволенням дивився виставу, але спогади у нього були дещо інші…
– Я представник першої групи випускників нашої школи. У 1949 році у нас було чотири випускні класи. По закінченні навчання більшість повернулася на малу батьківщину. Хтось пішов працювати механізатором, хтось став тваринником. Зараз у мене три дочки. Усі вони заміжні: дві живуть і працюють в Одесі, одна – в Ізмаїлі. Коли ми їм говоримо, що скучаємо, вони незмінно повторюють: залишилися б у селі, але працювати тут ніде й утримати родину неможливо.
Дуже шкода, що молоді люди полишають села в пошуках роботи. Раніше ми твердо знали, що будемо потрібні в тому місці, де народилися й виросли.
На грудях Михайла Михайловича серед інших нагород красуються ордени «Знак Пошани» і Трудового Червоного Прапора. Він одержав їх за багаторічну сумлінну роботу на землі.
– Прикро, що потужні господарства були бездарно розформовані. Мені є з чим порівнювати. Після армії я пішов працювати трактористом. Став ланковим механізованої бригади комсомольсько-молодіжної ланки у великому багатогалузевому господарстві. Після трактора пересів на комбайн «Колос». Домагався великих намолотів, посідав призові місця в районі й області. За цю роботу нагороджували тоді. Потім працював у фермерському господарстві. Зараз на пенсії. Знаєте, знову вийшов би в поле. Але на чому? З ким? Нічого не залишилося… Прикро. За землю. І за країну.
Ось таким виявився День людей похилого віку. Впіймала себе на думці, що якщо абстрагуватися, слухаючи привітну городянку та роботящого селянина, то й не повернеться язик назвати їх літніми.
Немолодими?
Так.
Досвідченими?
Так.
Мудрими?
Так!
А ще енергійними, цілеспрямованими, щирими вболівальниками за країну, готовими хоч зараз і в поле, і на будівництво й навіть на фронт. Багато ще можна говорити доброго про них, літніх.
Інше питання, чи можна стільки сказати про нас, молодих?
