У видатної української акторки Марії Костянтинівни Заньковецької (Адасовської) 160-річний ювілей. Пропонуємо увазі читачів нотатки про чільне місце драматичної та поетичної спадщини Кобзаря у творчості представниці Театру українських корифеїв.
Початок сценічної діяльності Марії Адасовської пов’язаний з Подністров’ям, де розташовувався Житомирський полк російської армії. А в тому полку служив підпоручик Микола Тобілевич. Герой війни на Балканах привертав увагу офіцерського зібрання артистичними здібностями. Разом з підпоручиком Тобілевичем виступала на імпровізований сцені дружина полковника Хлистова. Вона чарувала військовиків чудовим голосом і вродженими артистичними здібностями. Чернігівська земля подарувала їй багато народних пісень, і молода жінка залюбки виспівувала їх перед офіцерами та солдатами. Захоплення сценою було тією стихією, яке надовго поєднало Миколу Тобілевича з Марією Костянтинівною. Вони мріяли виступати у професійному театрі.
Полковник Хлистов не поділяв захоплення дружини. Він вважав, що сцена – це легковажне заняття. Він не дозволив Марії навчатися у консерваторії, намагався відтрутити від артистичних занять, від спілкування з молодим підпоручиком Тобілевичем. Коли друзі та шанувальники Марії Костянтинівни почали просити полковника Хлистова дати можливість займатися улюбленою справою, чоловік вродливої дружини, щоб не виглядати деспотом, удався до хитрощів, почав доводити, що Марії із села Заньків заважає акцент простолюдинки, її не візьмуть до російського театру, а український, мовляв, назавжди заборонений владою.
Микола Тобілевич вирішив серйозну справу перевести на жарти, і Хлистов підписав дозвіл на заняття театром, коли буде створена українська трупа (мовляв, у Росії це абсолютно неможливо). Злостиво посміхаючись, ненависник української культури подав Тобілевичу дозвіл. Підпоручик надійно сховав документ.
Невдовзі полковника Хлистова перевели служити до Фінляндії. З ним, як належить, поїхала і співуча дружина.
Жовтень 1882 року, Єлисаветград. Визначна подія у громадському житті України – створено професійну українську театральну трупу. Її треба було поповнювати. На телеграфний виклик Миколи Тобілевича (Садовського) до Єлисаветграда прибула Марія Адасовська. Вона дебютувала на сцені під акторським прізвищем Заньковецької.
Осібне місце у душі Марії Заньковецької посідав Тарас Шевченко, його драматургія, поезія. Серед найкращих ролей її доробку – ролі Галі та Стехи з «Назара Стодолі».
Дія п’єси відбувається в ніч проти Різдва у козацькій слободі. В основі колізії – конфлікт інтересів, світогляду, моралі незаможних козаків і старшини. Сотник Кичатий мріє про високі чини, багатство і для досягнення цієї мети не гребує жодними засобами. Дочку Галю проти її волі він хоче видати за старого полковника, від якого залежить посадове просування. Ця тема була дуже близькою Заньковецькій.
Велику роль у п’єсі відіграють монологи служниці Стехи. У реалістичній манері переплітаються сатиричний, гумористичний та героїко-романтичний елементи, фольклорні мотиви. Марія Заньковецька своєю яскравою грою увиразнювала сцени сватання, вечорниць.
Незабутніми для глядача-одесита залишився образ Ярини з «Невольника» Марка Кропивницького (за поемою Тараса Шевченка). У творі з великою художньою силою передано чисті глибокі почуття козака-запорожця Степана і вірної йому на усе життя дівчини Ярини. Обидві ці ролі були зіграні на початку артистичної кар’єри 1882 року. До них Марія Костянтинівна зверталася упродовж усього творчого життя.
Розвиток українського театрального мистецтва того часу, коли на сцені працювали Марко Кропивницький, Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий та їхні молодші однодумці та колеги, а серед них і Марія Заньковецька, відбувався у тісній взаємодії з передовою російською культурою.
Відомо, що 19 січня 1893 року відбулася прем’єра «Пікової дами» Петра Чайковського в Одеському театрі опери та балету. У залі – не було де яблуку упасти. Глядачі викликали композитора безперервно.
І от грім оплесків потряс залу: представники української театральної трупи, що гастролювала тоді в Одесі, на чолі з Марією Заньковецькою, піднялися на сцену. На вінку з позолоченим листям майорів напис «Смертні – безсмертному». Через кілька днів, на виставі української трупи за творами Кобзаря, під такий же грім оплесків Петро Ілліч Чайковський, автор романсу на слова Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати» та дуету «Навгороді коло броду», ушановував українську акторку срібним вінком з пам’ятним написом на стрічці «Безсмертній – від смертного».
Марія Заньковецька також часто виступала з читанням творів поета. Найчастіше зверталася до балади «Тополя», поеми «Наймичка».
За Іваном Франком, у баладі «Тополя» виявилася «здорова, світла і чоловіколюбна натура нашого поета… І коли змалюванням дерева-сироти в степу з самого початку зумів збудити наше співчуття, то співчуття те зміцнюється ще змалюванням стану бідної покинутої дівчини. На збудження сього щиролюдського співчуття, а не на викликання страху і моторошності, поклав Шевченко головну вагу у своїй баладі…» Це, либонь, й імпонувало Марії Заньковецькій.
У поемі «Наймичка» розвивається тема покритки. Природа драматичної ситуації, покладеної в основу твору, зумовлена становищем матері позашлюбної дитини. Марії Костянтинівні не чуже було почуття любові до полишених дітей, а тому й зверталася до таких творів поета.
Марія Заньковецька любила також декламувати «Мені однаково, чи буду», «Долю». Акторка, на мій погляд, висловлювала читанням цих шедеврів власну громадянську позицію, свої симпатії до трудящого народу.
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала…
Акторка передчувала, що доля її завершиться народною шаною.
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.
І вона не помилилася.
