Люди заходили до крамниці й не звертали уваги на оголошення: «Хто загубив золотий кульчик?». Але я одразу помітила. Мене це здивувало. Невже продавчиня хоче віддати цінну знахідку власнику?
Я розмірковувала про це, коли сонячного ранку йшла охайними вулицями селища Перегінського, що в Івано-Франківській області.
Пухнастий зелений килим трави встеляв подвір’я; невеличкі паркани не ховали мальовничих, різнобарвних квітів, які прикрашають алеї та сходи в чепурних будинках. Складалося враження, що тут інша країна. Надто охайний та гарний вигляд мало селище, яке по праву можна назвати містом, оскільки в ньому більше 15 тисяч чоловік.
Як живуть українці в іншій частині нашої держави, про що розмірковують? Цікавості мені додало те, що цей населений пункт схожий за розмірами з моїм рідним містом Березівкою.
Моляться за мир
Жіночки гуртом виходили з церкви. Вони щодня йдуть на вечірню молитву за мир в Україні. Серед них – і Галина Горова.
– Життя навчило – люди всюди добрі, а деякі політики, на жаль, своїми іграми псують життя всім. Я народилася і виросла у Перегінському, чверть століття прожила у Херсоні та повернулася на батьківщину, – розповідає Галина, яка крім того недавно їздила на заробітки до Польщі та російського Хабаровська.
– Ви думаєте, то я від доброї долі їхала працювати на чужину. Чи ви знаєте, як воно – робити на пана? Я люблю свою країну і якби тут була робота, я би з радістю лишалася вдома.
Галина вірить, що Україна буде заможною та квітучою державою, хоча нині більшість мешканців західної України страждають від нестачі робочих місць і не розуміють, чому влада не вдається до дієвих заходів із цього приводу.
– Цегельний був – закрили, меблі виготовляти припинили, підприємств немає взагалі. Так не мусить бути, це треба міняти, – каже співрозмовниця.
Спостерігаючи за місцевими, зрозуміла, що тутешні люди дуже працьовиті, беруться за будь-яку роботу і при цьому не забувають про красу навколо себе та щодня моляться за мир в Україні.
Як воно, коли готують з душею
За час перебування довелося мені скуштувати місцевої кухні, яка дещо відрізняється від нашої. Але найбільше вразила шкільна їдальня, точніше – меню та ціни.
Порівняно з Березівкою, де моя дитина майже за 10 гривень купить сік та булочку, в Перегінській загальноосвітній школі №1 за такі гроші можна з’їсти комплексний обід. Коли їла першу страву, другу – зі шніцелем, салат і кисіль, була приємно здивована: смачно, як вдома, і при цьому недорого – 10 гривень.
Заступник завідувачки їдальні Лідія поділилася секретами:
– Важко утримувати ціну на такому рівні, але можливо, бо підприємець, який працює з їдальнями, доставляє якісні продукти за доступною ціною.
– Що сьогодні в меню? – запитую.
– Зелений борщ, котлета, биток і куряча печінка. З гарнірів – пюре, гречана каша, макарони, чотири види салату та десерти.
Тут майже дві тисячі учнів, з них 400 – у початковій школі. Крім того, в цій їдальні обідають учителі, а іноді й з вулиці люди заходять.
Тож виникає просте питання: чого бракує на Одещині, щоб так організувати роботу їдалень?
Не повірила своїм очам
Не перший рік «ОВ» пишуть про поштові проблеми. Були публікації і про Березівський район. Проте тема залишається актуальною донині. Тому я поцікавилася, як у селищі працює відділення «Укрпошти».
Відчиняючи пластикові двері, подумала, що зайшла в офіс солідної фірми. Затишне приміщення з новими меблями, охайно пофарбовані стіни, красиві кахлі на підлозі. А головне – привітні, усміхнені обличчя працівниць.
Відділення працює як годиться, без збоїв. Немає плинності кадрів. Люди вчасно отримують листи й періодику, адміністративні послуги.
– Звідки у вас таке гарне приміщення? – запитую я, припускаючи, що такий ремонт і меблі подарували відділенню спонсори.
– Як звідки? Від «Укрпошти»! – здивовано відповідає працівниця Надія.
І тут мене охопило прикре почуття: чому така разюча різниця між відділеннями? Адже структура одна, а результат – різний. В Березівському відділенні все в прямому сенсі слова навпаки, ніби відображення в дзеркалі.
І на закінчення…
Хочеться сказати, що в кожній громаді, і в Перегінському теж, є проблеми. Одвічне питання – дороги та стан сміттєзвалища. Проте це загальнонаціональна проблема. Самі мешканці дбають про своє селище і тримають його в чистоті, саджають квіти, не складають перед двором будматеріалів. Певно, що це в їхній свідомості. Вони привітні та гостинні, довірливі. Не зачиняють дверей у своїх оселях, не ховаються за високими парканами. Знають – як ти ставитимешся до людей, так і вони до тебе.
– Так Ви ще не знайшли власника золотої сережки? – питаю у продавчині через тиждень.
– Ні, ще шукаємо. Перепитуємо людей, але, на жаль, ніхто не відгукнувся, – відповіла жінка.
