Анна і Олександр Маєвські – переселенці зі східної України. До села Загнітків багатодітна сім’я потрапила з БілгородаДністровського, де мешкала в дитячому оздоровчому таборі «Автодорожник». Тут, у Кодимському районі, їх чекали не тільки місцеве керівництво, а майже вся загнітківська громада на чолі з сільським головою Михайлом Андрійовичем Сливінським.
Надворі дощило, а в хаті, куди поселили Маєвських, було затишно і тепло. Апетитно пахло супом і кашею. На столі – сало, хліб, глечик з молоком. У кімнаті готові були для відпочинку ліжка, на яких сяяла чистотою білизна, ковдри, вікна – білопінно обрамлені фіранками. Цей затишок створила для переселенців Світлана Стефанішина, яка разом із своїм чоловіком Анатолієм надала в тимчасове користування власний дім. Самі господарі перейшли у батьківську хату.
Село напташило сюди хто що міг, облаштовуючи затишне гніздечко для нових мешканців.
– Жителі Загніткового – дуже гостинні та щирі люди. Нас зустріли, як зустрічають дорогих гостей, – хлібомсіллю на вишитому рушникові, з іконами, щоб святі оберігали нашу сім’ю. В домі є все необхідне: ліжка для нас і для дітей, телевізор, столи, грубка і плита. Заготовлені на перший час дрова, вугілля, консерви, крупи. Майже щодня до нас заходять сусіди та інші жителі села, приносять молоко, хліб. Сільська рада дала електроплитку. Михайло Андрійович влаштував нашу Софійку до дитячого садочка на пільгових умовах. Доземно вклоняюсь всім добрим людям, – зі вдячністю говорить Анна Маєвська.
Півторарічна Софійка сиділа на ліжку і розглядала свої іграшки. А першокласниця Христина урочисто процитувала Гімн України, потім показала мені всі свої зошити, книжки, похвалилася, що заробила на зошит квітку, що вчителька їй кілька разів казала «молодець», і розповіла, що у неї є старша сестричка Аліна.
– Вона дуже гарна, я її дуже люблю і сумую за нею, – довірливо прошепотіла дівчинка, котра сама схожа на тендітну квітку зі щирою душею.
Як розповіла Аня, молодших дітей разом з нею волонтери вивезли до Одеської області. А старшу дочку – до пансіонату, що під Києвом. Там вона вчиться і бере участь в акції «Діти Сходу – за єдину Україну».
Олександр дістався до своєї сім’ї теж завдяки волонтерам. Це було непросто. Його били і бандити, і свої, допитуючись, чому не воює. А причина одна – про сім’ю подбати нікому. Адже рідних у них немає, ні в Луганську, ні тут, розповіла Аня. А дітей треба ставити на ноги.
На час нашого приїзду Олександра вдома не було. Зранку і до вечора він ходить на заробітки. Разом з загнітківськими чоловіками заготовляє паливо, рубає дрова на замовлення. Поки що сім’я не отримує державної допомоги. Однак на соціальні виплати Маєвські дуже сподіваються, бо непросто планувати сімейний бюджет без копійки за душею. Якраз цими днями вони навідаються до управління соціального захисту населення Кодимської райдержадміністрації й напишуть заяви про присвоєння офіційного статусу переселенців зі внесенням до єдиного державного реєстру, що дасть можливість отримання всіх соціальних виплат.
Аня каже, що кожне слово, сказане керівництвом району та села, жителями Загніткова, глибоко запало в душу. Бо відчувалася щирість у напутніх словах і голови Кодимської райдержадміністрації Геннадія Митрофановича Гладенького, і начальника управління соціального захисту населення Галини Степанівни Ярославської, і сільського голови Михайла Андрійовича Сливінського.
– Там, у Луганську, у нас були квартири, друзі. Там ми полишили все нажите добро. З собою взяли тільки дітей і той одяг, що був на нас. Все, що зараз маємо, – це нам дали волонтери, милосердні люди. Та найбільше наше надбання – велика дружна загнітківська родина, часточкою якої ми відчули себе з перших хвилин перебування у цьому селі, – схвильовано та щиро промовляє жінка. – Я хочу, щоб знали всі: ми любимо Україну і хочемо, щоб Україна була єдина!
