Коли моїй знайомій випадає нагода поїхати у відрядження до Одеси, від радості вона аж пританцьовує: це ж така гарна можливість зайти до супермаркету чи на славнозвісний «Привоз» і закупити продуктів! Так виходить дешевше. Бо ж у нашому районному центрі не дуже й розженешся – з кожним днем ціни «кусають» все більше і більше.
Зазвичай моя приятелька їде у відрядження службовим автомобілем. Тож користуючись цим, вона з радістю привезе замовлений товар і своїм подругам. Мовляв, у складчину вийде ще дешевше.
– Заїду в один з гіпермаркетів і оптом наберу круп, олії, різних консервів, курятини, – декілька днів не заспокоюється Світлана, обдзвонюючи знайомих. – Побачу, може якась вигідна акція буде на каву, пральний порошок чи засоби гігієни. Там завжди щось вигадують для покупців. Шкода, що в нашому селищі такого немає.
Коли Світлана привозить увесь цей крам, після підрахунків і справді виходить дешевше. А в останній раз вона приголомшила всіх іще однією дурничкою – десь надибала магазин одягу, в якому набрала три пари джинсів для дочки, стільки ж спортивних штанів для сина, декілька сорочок для чоловіка, «вітровку» для тітки, та ще й для себе светрик. І все це нове, з бірками, – лише за 400 гривень!
– А ще кажуть, що одеситам погано живеться, – резюмувала знайома. – Стільки добра – на будь-який смак і гаманець.
Кілька приводів для заздрощів жителям мегаполісу мала і я. Спілкуючись по телефону з однокурсницею, ми часто обговорюємо ціни на ті чи інші продукти. І вона завжди примушує мене замислитися над тим, що підприємці в останні роки зрівняли сільських та міських жителів. Бо сезонні фрукти чи овочі мають майже однакову ціну і в селі і в місті. Тому й тягнуть сільчани з Одеси повні торби їжі, щоб хоч якийсь час протриматися на дешевшому. Натомість на сільських ринках уже давно немає покупців з мегаполісів, бо м’ясо по 70-75 гривень вони спокійно можуть придбати і на «Привозі». Таким цінам у селі вже давно ніхто не дивується. Адже якщо порахувати собівартість м’ясо-молочної продукції, то багато які хазяї збувають круторогих, а про свинарство й чути не хочуть. Сьогодні багато госпприбудов у тій же Фрунзівці залишаються порожніми. Єдиний виняток – кури, гуси та качки, які є практично в кожному обійсті. А що стосується корів, то, наприклад, на вулиці, де я проживаю (нараховується майже 60 домогосподарств), їх утримують лише три. Тож молоко треба замовляти наперед.
І все ж при всіх начебто плюсах життя у місті багатьом сільчанам не хотілося б там жити. Перша причина – відсутність власного житла. А на орендовану квартиру доведеться працювати, як то кажуть, у поті чола. Друга причина – ота щоденна штовханина у час пік, коли люди дістаються до роботи і додому, зводить з розуму навіть морально стійких. І, нарешті, третє «ні» проти міста – якщо в кишені немає жодної гривні (що доволі часто трапляється із сільськими жителями), з дому навіть виходити не варто, бо витрати на транспорт стоять у першому рядку.
Тож де краще жити: у місті чи в селі? З цим питанням я звернулася до своїх односельців. Цікаво, що люди молодшого віку двома руками за мегаполіси. Мовляв, там більше розваг і можливостей заробити на пристойне життя. Людям після 35 років важливо мати високооплачувану роботу і власне житло. А от опитувані віком від 50 років вже нічого змінювати не хочуть – у місті, може, й добре, та на сільських просторах краще.
З представницею третьої групи ми розговорилися на цю тему в перукарні. Жінка з веселими іскорками в очах та натрудженими руками сиділа і без особливого інтересу гортала глянцевий журнал (треба ж якось себе зайняти поки подіє фарба для волосся). На вигляд моїй співрозмовниці років 50, одягнута у прості чорні джинси та светр. Помітивши, що я з цікавістю на неї поглядаю, вона, наче виправдовуючись, промовила:
– Фарбую волосся, бо сивина… Чи від роботи вона, чи від думок…
Як виявилося, жінка доглядає шість корів. Крім цього, в сараях ще рохкають кілька свиноматок з поросятами, є троє бичків, а гусей, качок та кролів тримає сотнями.
– А що робити? Маю дві дочки-студентки, які навчаються в Одесі в інститутах. Тож обробляємо з чоловіком власні земельні паї і крутимося як білки в колесі, – вмить ставши серйозною, промовила моя нова знайома Тетяна.
– А куди ж збуваєте молоко? – це вже зацікавилася майстер-перукар.
– Нікуди. Роблю сир, вершки, масло і везу на «Привоз». Щотижня тягаю повні торби. Вже є свої покупці. Бо в мене все натуральне, без домішок. Одесити таке люблять. Коли їду на ринок, не сплю майже добу. Треба дуже рано встати, щоб подоїти корів, пропустити через сепаратор молоко, попоратися по господарству. Потім чоловік мене вивозить до автобусної зупинки у Фрунзівку, а це майже 20 кілометрів. Цілий день мерзну на базарі і увечері повертаюся додому. Думаєте, лягаю відпочивати? Ні! Знову треба здоїти корів, запустити сепаратор, все помити і попоратися по господарству. Каторга, а не робота. Але іншого виходу немає, треба вивчити студенток. Може, хоч у них буде краще життя.
Зачепивши всі «принади» сільського життя, Тетяна довго не вгамовувалася:
– Я коли чую, що в селі не можна знайти заробітку, то мною аж підкидає від обурення. Звичайно, держава за останні роки розбалувала молодь – платить на малолітніх дітей такі гроші, що жінки мало не кожного року народжують. І навіть не думають влаштовувати своє життя. Тим часом, як я тягаю бичків по селу, у спеку пасу корів, деякі молоді люди в нашому селі цілісінький день сидять у холодочку біля магазину і п’ють пиво. А лише затримають дитячі виплати – хутко біжать до соцзабезу, скаржаться на гарячі лінії, мовляв, віддайте наші законні гроші. Дратує те, що вони живуть одним днем, не думаючи про майбутнє своїх дітей. Такі ніколи не будуть шукати роботи, а лише скаржаться на життя у селі.
Друга моя співрозмовниця підпадає під категорію «35 років». Корінна одеситка, за сімейними обставинами разом із чоловіком та двома дітьми змушена була переїхати до Фрунзівки. Подалися, як то кажуть, на порожнє місце. Єдине, що знайомі допомогли знайти житло. Сьогодні у райцентрі можна винайняти будинок зі зручностями та природним газом від 500 гривень на місяць. Через деякий час жінка влаштувалася на хорошу роботу в сфері послуг і про переїзд до міста навіть чути не хоче.
– Я зробила висновок, що нинішні жителі сіл та невеликих містечок типу Фрунзівки живуть не гірше, а може й краще, ніж дехто в місті, – поділилася враженнями колишня одеситка. – Це видно навіть із того, як вони скуповуються на традиційному недільному ринку – повні м’ясний та молочний корпуси спустошуються десь до 11 години. Пізніше вже нічого й не купиш. Крім цього, сільські люди активно запасаються овочами. Я чомусь думала, що тут все вирощують на присадибних ділянках. Але за кілька років життя у селі зрозуміла, що набагато вигідніше купити ту ж картоплю, ніж нести збитки в неурожайні роки. Ще одне цікаве спостереження: серед тих, хто працює на землі і вирощує хліб, – багато заможних людей, які їздять на дорогих автомобілях і мають квартири в Одесі. Їхні дружини, дочки, матері та близькі родичі регулярно ходять до місцевих салонів краси і витрачають на це немало коштів. У той же час в Одесі переважна більшість людей обмежується мінімальним набором послуг у спеціалізованих закладах. Все це свідчить про те, що сьогодні треба жити там, де є заробіток, де можна застосувати всі свої вміння і отримувати за це матеріальну винагороду. Адже якщо лише скаржитися на життя в селі чи в місті – добробут родини не покращиться.
До цих коментарів, мабуть, важко щось додати…
