Слово «інтернат» – у страхаючому його значенні – увійшло в моє життя з першого класу. У подруги-однокласниці батьки «кудись поділися», і бабусі-пенсіонерці пропонували віддати її й молодшу сестру в інтернат. Але бабуся, при всій бідності, категорично відмовилася. Допомагали ми цій родині всім класом, але дуже делікатно...
Коли я вперше пішла в турпохід у Карпати, у нашій групі були кілька сиріт, але про це говорили пошепки, щоб їх не скривдити. Сироти були «домашні», виховував їх хтось із родичів...
Слово «інтернат» – у страхаючому його значенні – увійшло в моє життя з першого класу. У подруги-однокласниці батьки «кудись поділися», і бабусі-пенсіонерці пропонували віддати її й молодшу сестру в інтернат. Але бабуся, при всій бідності, категорично відмовилася. Допомагали ми цій родині всім класом, але дуже делікатно...
Коли я вперше пішла в турпохід у Карпати, у нашій групі були кілька сиріт, але про це говорили пошепки, щоб їх не скривдити. Сироти були «домашні», виховував їх хтось із родичів...
Камінь на серці та в полі
Коли навчалася в університеті, виникла тема дитячого будинку. Не виключено, що під впливом «Комсомольской правды», де тоді широко висвітлювалися проекти, які сьогодні ми називаємо соціальними. Улітку працювала з дітьми в лісових таборах і таборах Малої академії наук. Досі в моєму гардеробчику зберігається кофта з емблемою «Комсомольской правды» і назвами проектів на рукаві – «Захист планети», «Кругосвітка», «Саманта», «Дитячий будинок», «Чук і Гек» та інших. Тому, коли закінчували вуз, ми з подругою Марією були твердо впевнені, що йдемо працювати до дитячого будинку. І навіть одержали туди призначення. І тут сталося перше зіткнення з реальністю. М’яко кажучи, нам зовсім конкретно нахамили, дали зрозуміти, що «ми – ніхто, і звати нас ніяк», причому зробила це сама директорка інтернату. Виховані незалежними, ми вирішили не починати з конфлікту, а, зваживши всі «за» та «проти», вирушили до районного відділу освіти і виклали ситуацію місцевому інспекторові. Очевидно, жінка зрозуміла, що ми й система не пасуємо одне одному, і нам відразу дали відкріплення, хоча одержати таке в ті часи було непросто...
Але вже в перші роки роботи у школі тема дитбудинків і інтернатів виникає знову. У межах усе тих же проектів «Комсомольской правды» я побувала не менше ніж у 30 дитячих будинках Радянського Союзу. «Тяжких» дітей і підлітків або тих, хто потрапив в особливо складну ситуацію, ми намагалися забрати до літніх таборів. Багато чого побачила на власні очі. Установи ці були досить закриті, у деяких із них адміністрація робила все, щоб не пустити нас, не дати спілкуватися з дітьми й персоналом. Нерідко інформацію доводилося добувати нишком – через нянечок, завгоспів, багато про що здогадуватися, звертаючи увагу на дрібниці.
Добре запам’ятала Нижній Тагіл. Зразково-показове дитяче містечко імені Комінтерну. У кабінеті директора – шикарний відеомагнітофон, акустична система, меблі, а діти, як заморську дивину, сприймали простий бактерицидний пластир. Уся моя аптечка тоді розійшлася на сувеніри, причому дитячі ручки, що тягнулися, були всі в порізах, шрамах, розчісах тощо.
Приблизно через півтора місяці я знову приїхала туди – забирати дітей в експедицію. Заздалегідь попередила керівництво, що вже куплено квитки на літак, що за все платить Дитячий фонд, що хлопчики їдуть практично на все літо. Але директора не було на місці (свідомо, як ми потім довідалися), кастелянша відмовилася видавати без начальства дітям у дорогу навіть труси-шкарпетки, і я так і забрала їх – у м’ятих шортиках і несвіжих футболках. За ворота вони вийшли перелякані й мовчазні, але метрів через 300 раптом оглянулися, посміхнулися і, не змовляючись, закричали «Урааа!». Деякі із цієї п’ятірки потім стануть одними з перших жителів містечка для прийомних сімей на Рязанщині. Там було заплановано унікальне Дитяче містечко, вірніше, Центр відновлення й розвитку особистості, але, на жаль, ситуація змінилася, і про плани нагадує тільки великий камінь із написом «Тут буде побудований...». Втім, може, уже й каменю того немає...
Не марна наша спільна праця
У результаті неформального спілкування та спільного лісового життя ми ставали фахівцями з роботи із дуже різними дітьми; були серед наших вихованців і дітки з діагнозами «розумова відсталість» і «затримка психологічного розвитку», були травмовані в результаті побоїв (деформовані спини й кінцівки), були й жертви сексуального насильства. Лідер дитячої експедиції «Тропа» Юрій Устинов навчав нас візуально розпізнавати травми голови, перенесені струси мозку та інші ознаки ненормального ставлення дорослих до дітей. Що стосується правозахисту, тоді щойно тільки підбиралися до цієї теми, і ми були посередниками, коли юристи, медики, а найчастіше журналісти вивуджували в дітей подробиці їхніх непростих біографій...
Ось так ми виявилися готовими до того, що наприкінці 1980-х складних ситуацій з дітьми вже в нашій рідній Одесі ставало все більше, а система потроху почала «сипатися», особливо коли було закрито дитячі кімнати міліції. Але «святе місце порожнє не буває», і фактично нам довелося взяти на себе деякі функції, які мала виконувати держава. Так виник перший в Україні громадський притулок для дітей, створений 1989 року групою друзів-педагогів. Конкретним приводом стала історія двох братів, наших учнів. У них пожежа забрала родину й дах. І ось у нас у «дитячому клубі за місцем проживання» (така була офіційна назва) уже живуть не тільки брати-погорільці, але й хлопчик, за яким п’яний батько гнався із сокирою, і юнак із «хорошої родини», що всерйоз посварився з мамою, і навіть приведений міліціонером хлопчик. До речі, той міліціонер виявився сам вихованцем інтернату, потім не раз забігав з гостинцями й поговорити...
Що стосується системи в той час – ось іще кілька штрихів. Наші брати-погорільці навчалися далі у школі «з посиленим вивченням англійської мови», але їх чомусь вирішили призначити до сільського інтернату для розумово відсталих. Добре, що нас підтримав класний керівник хлопчиків, молодий педагог-чоловік, і дітей у селі не залишили. На наступну версію держслужбам потрібно було кілька місяців. які, на щастя, припали на літо. За ці місяці хлопчики навчилися й багаття розпалювати, і страви готувати, і вантажі по гірських стежках носити, і мокнути під субтропічним дощем, брали участь у реставрації монастиря й навіть подружилися зі сліпоглухою вченою Наталею Крилатовою, причому спілкувалися з нею за допомогою дактиля (це форма жестової мови, де кожна літера передається особливим розташуванням пальців).
Ясна справа, коли вони потрапили вже в одеський інтернат, за ними потягнулися ровесники. І ось уже ми не маємо іншого виходу, як на вихідні робити клуб для вихованців інтернатів з «залишкових родин» (тих, хто зазвичай їхав у суботу до дядьків-тіток-бабусь). Досі пам’ятаю, як раділи дітлахи простим макаронам зі шматочком ковбаси, зате в компанії друзів. Згодилися наші килимки та спальні мішки, завели електроплитку, скинулися на холодильник, роздобули двоповерхові літні ліжечка, прикупили білизну.
Але дружба з інтернатом була недовгою. Незабаром хлопчики розповіли, що їх викликали до директора (не всіх, хто у нас бував, а, так би мовити, активістів), навіщось роздягнули до трусів, хоча було зовсім не спекотно, і почали втлумачувати, що «вони вас усе одно покинуть». А нам, тобто групі педагогів і інженерів, які все робили «на свої», і в кого, крім як московської печатки на проекті, жодного офіціозу не було, керівництво інтернату все так само посміхалося при зустрічі й посилалося на «тимчасові труднощі», відсутність якихось паперів тощо. В результаті у нас залишилися лише сім вихованців – вони просто відмовилися їздити до інтернату на навчання.
Уся ця історія тягне на окрему книжку. Згадаю лише, що один із тих перших братів регулярно буває в мене в гостях разом зі своїми двома синами, яким сьогодні 14 і 12 років. Другий прекрасно влаштований: родина, машина, будинок, робота. Про інших знаємо з чуток, але «пропащих» серед них немає, всі знайшли своє місце в житті.
Одна із причин нашого педагогічного успіху (а беру на себе сміливість вважати саме так) – у тому, що, дотримуючись традицій Антона Макаренка, ми на чолі справи поставили працю. У туристичних походах, літніх таборах із найперших годин ми давали зрозуміти нашим вихованцям, що ніхто обслуговувати їх не буде. Роздобути дрова, розпалити багаття, приготувати їжу, прибрати за собою тощо – робота, яку треба виконувати в команді, від якої ніхто не дасть відкараскатися. Діти це дуже швидко розуміли, і навіть після багатогодинних переходів, коли втома, як то кажуть, валила з ніг, виконували свої функції. Так вироблялося вміння обслуговувати себе, адаптуватися до життя, знаходити своє місце в колективі, іншими словами, діти в наших малих групах здобували навички, необхідні для повноцінного життя в суспільстві, – те, що мовою науки називається «соціалізацією» і чого так бракує більшості вихованців дитбудинків та інтернатів сьогодні.
У «несвободи» майбутнього немає
На жаль, за минулі чверть століття щодо цього змінилося не надто багато. Це підтверджують жорсткі дані, що наводяться українською «Вікіпедією». «Щороку інтернатні заклади випускають близько 1,5 тис. дітей. Однак... створена система виховної роботи не здатна сформувати у дітей життєво необхідних навичок для самостійного життя. Майже 20% випускників не можуть влаштуватися на роботу або продовжити навчання і здобути певну професію, для 41% відсутня перспектива вирішення житлових проблем, майже 20% колишніх вихованців залучаються до кримінальної відповідальності»...
Але я суджу про це не тільки за цифрами, а виходячи із власного досвіду, оскільки є сертифікованим тренером ООН (ЮНІСЕФ) із прав дитини й незалежним монітором Національного превентивного механізму (НПМ). Щоб було зрозуміло, що це таке, нагадаю, що 5 січня 1998 р. набув чинності Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». 14 квітня того ж року Верховна Рада України обрала першого Уповноваженого із прав людини (Омбудсмен). 21 липня 2006 року Україна ратифікувала Факультативний протокол до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання, тим самим зобов’язуючись створити національний превентивний механізм (НПМ) – незалежний орган, спрямований на моніторинг «місць несвободи». 2 жовтня 2012 року за Омбудсменом закріпили функції НПМ. Згідно із Законом створено окремий підрозділ у Секретаріаті Уповноваженого – Департамент із питань реалізації НПМ в Україні.
Який це має стосунок до теми дитячих будинків та інтернатів? Найпряміший, бо, згідно з визначенням, «місцем несвободи» визнається місце «вимушеного перебування» або таке, куди людина (дитина) поміщена «за рішенням або з відома державного органу», яке він не може полишити за власним бажанням (фізично або без наслідків). В Україні в таких «місцях несвободи» утримуються, за останнім даними, до 100 тисяч дітей віком до 18 років – ціле місто «невільних дітей».
НПМ – це звичайна світова практика прозорості й відкритості для суспільства таких закладів. В Україні ця традиція тільки формується, але стати незалежним монітором і в нас може практично будь-хто охочий, хто поділяє ідеї Факультативного протоколу, після відповідної підготовки (незалежно від основної професії, освіти, віросповідання та віку). НПМ у жодному разі не є караючим органом, як звик вважати багато хто, зокрема керівники дитячих установ. А щоб не було питань і різночитань, у нас затверджено, як і в усьому світі, мінімальні стандарти утримання, у цьому разі дітей, в «місцях несвободи». Вони стосуються насамперед умов розміщення, харчування, медичного обслуговування, дозвілля, але також розглядаються питання умов праці персоналу.
По суті, сам превентивний механізм і візити незалежних моніторів покликані поліпшити умови всіх учасників процесу, привести до системних змін. І я рада, що й у нашій країні проводиться громадянська кампанія «Відчиняємо двері дітям». Щоправда, я б додала, що дітям слід не тільки відчиняти двері, але й відкривати серця…
