Зазвичай по опусканні завіси люди зразу ж розходяться з театру по домівках. Якщо взагалі відвідують аматорські вистави. А от в Ізмаїлі останнім часом відвідують. І активно. І охоче. А після вистави не квапляться полишити театр (так, саме так знову можна назвати міський Будинок культури ім. Т.Г. Шевченка, де в 1950 – 1962 роках працювала професійна трупа), а приймають запрошення артистів сфотографуватися з ними на сцені та поспілкуватися за чаєм у фойє.
Безпосереднє спілкування – ось чим театр відрізняється від кіно, телебачення, друкованих ЗМІ. Тому театр буває особливо затребуваний у неспокійний, переломний час. А в наші дні він допомагає подолати ще й колосальну роз’єднаність людей, занурених хто у віртуальне середовище, хто в особисті турботи, хто в ідейно-політичні боріння. Театр залишається чи не єдиною нагодою зібратися в одному місці та вкупі щось пережити.
Особливо такий, як наш народний музично-драматичний театр. Скільки знаю режисера Ольгу Герасимову, вона будь-який театральний колектив, незалежно від віку його учасників, перетворювала на молодіжний. Ось і на останній виставі в залі було багато молоді. Реагували емоційно, гаряче. Щоправда, по-попсовому, по-дискотечному, як на стадіоні. Не страшно. З театром прийде й театральна культура. Поки що ж зазначимо, що в театрі й на концерті серйозної музики допускаються тільки вигуки «браво» по закінченні вистави, а із засобів «неголосової» виразності – оплески.
Приємно, що в театральному приміщенні тепло (у нашому місті так було далеко не завжди), і отже, можна прийти сюди у справжньому вечірньому вбранні. Мрію про той час, коли місцеві газети започаткують шпальту світської хроніки і повідомлятимуть, зокрема, про те, у чому вийшли у світ наші модниці та міські знаменитості. На сцені артисти вже в нових костюмах: передвиборні обіцянки народного депутата України Олександра Урбанського виявилися не пустими словами.
А вже слова, що звучать зі сцени, зараз як ніколи до речі. Ось феномен літературної класики: вона не втрачає своєї актуальності з роками та століттями. Не важливо, де та в який час живе людина: питання, що постають перед нею, – все ті самі. У виставі «Мішень» за чеховською «Дуеллю» лейтмотивом звучить тема правди, яка у кожного своя. Тож не треба судити – тим більше, засуджувати – людей, нагадує Антон Павлович. Ти сам можеш виявитися такою ж мішенню, у яку, сповнений добрих намірів і священного обурення, цілишся зараз.
Наші артисти явним чином удосконалюються, так що на черговій виставі «Мішені», що відбулася в ювілейні чеховські дні, ця думка була виражена тонкіше та влучніше. Не приховаю, на прем’єрі я не сприйняла фон Корена, який мені здався надто різким, прямолінійним, і, отже, спрощував взаємини добра та зла, за Чеховим. Але тепер, коли сценічний Лаєвський став іще природніший та людяніший у своїх метаннях і сумнівах, стало ясно, що його протистояння фон Корену проходить не по лінії «хороша – погана людина». Ідеться про нетерпимість, про ідейно-моральний деспотизм, про нелюдяність, зрештою. Твердою рукою такого собі робота фон Корен цілиться в кожного, хто, на його думку, заважає світоустрою. У такому випадку, в однолінійності образу треба вбачати не спрощення, а застереження, і дуже вчасне.
Ось про що змусила думати нова постановка ізмаїльців. Якщо так піде, то театр стане у нас свого роду інтелектуально-духовним клубом. Відроджуються театральні традиції Ізмаїла, що завжди додавали тутешньому світському життю певного аристократизму, про що на прем’єрі «Мішені» говорив міський голова Андрій Абрамченко. Театр стає улюбленцем городян, його відвідування – потребою.
