Мені здається, що все в цьому світі не випадково. І кожна зустріч написана в Книзі нашого життя. От і зі своєю дружиною Світланою ми жили в одному місті, але наші стежки-доріжки до певного часу не перетиналися. Звела нас доля в електричці, холодного лютневого дня.
Я тоді навчався на четвертому курсі Одеської академії зв’язку, а моя майбутня дружина була третьокурсницею університету імені Мечникова. Студентська пора – весела й безтурботна, а поїздки додому – як дотик до животворних джерел. І ось в одну з таких поїздок, перед самим відправленням електрички, до вагона ввійшла дівчина, мов із пісні: «волосы светлые, в косу сплетенные… в улыбке весна». І відразу для мене світ засяяв якимось чудовим світлом: на білій ковдрі лютого доля вже писала історію нашого кохання.
Це пізніше я довідався, що й ім’я у неї таке ж, як і вона сама, – світле, сонячне, променисте. І як з’ясувалося, пропонуючи своє місце в електричці, я розгорнув для Світлани своє серце. «З такою гарною та скромною не можна просто так розстатися», – відразу ж вирішив я для себе, ще не усвідомивши, що серед зими розгорялося багаття кохання.
…Цього року ми святкуємо трояндове весілля. Вершиною нашого кохання стали наші дітки: синок Андрій і донечка Орися. За десять років сімейного життя серед зимових хуртовин, буревіїв та гроз наші почуття успішно склали іспит на міцність. Адже не страшні ані холод, ні спека, якщо поруч кохана людина, якщо в цьому непростому світі є сонячне світло, є рідний дім і тепло вогню. Усе, що ми звемо своєю долею, – це наші кохані.
