Знайомтеся – акторка Одеського академічного російського драматичного театру Олена Ященко.
У 2009 році вона закінчила театрально-художнє училище за фахом «акторка театру та кіно». Одна з перших кіноролей – революціонерка, що рятує головного героя від «сатрапів» у фільмі «Мішка Япончик». Потім знялася в кінострічках «Тест на кохання», «Інша жінка», «Красуня Ляля». У театрі зайнята у виставах «Едіт Піаф. Життя в кредит», «Проста історія», «Рецепт кохання», «Князь повного місяця», «Вій», «Труффальдино із Бергамо, або Слуга двох панів».
– Олено, є таке популярне запитання: «Чи легко бути молодим?». А мені хотілося б запитати дещо інакше: чи легко бути молодою акторкою?
– Моя перша фахова освіта не пов'язана з театром, та й взагалі з мистецтвом. Але так сталося, що життєва дорога привела до театрального училища… Пам'ятаю, як близький друг мого батька, відомий петербурзький актор Сергій Мігіцко попереджав про те, що театр – це дуже складно, особливо непрості в ньому взаємини в акторському середовищі. І в мене склалося враження, що це мало не якийсь серпентарій. Тому, коли мене прийняли на роботу до Одеського російського драмтеатру, я хоч і налаштувалася на опір, спочатку було страшнувато. Насправді ж усе виявилося зовсім інакше. Актори й акторки, навпаки, намагалися всіляко підтримати – порадами, роз'ясненнями. З їхнього боку явно відчувалася доброзичливість. Тому молодою акторкою в нашому театрі бути дуже цікаво.
– У дитинстві мріяли стати акторкою?
– Ніколи. Хоча моя мама каже, що я завжди нею була: ставила стільчик, ставала на нього й читала вірші. Або перед дзеркалом любила декламувати.
– А в акторів закохувалися?
– Ні. Хоча деякі кінозірки мені справді подобалися. Але я, як і мої батьки, завжди вважала, що у мене має бути солідна професія. У школі навчалася успішно і, закінчивши її, вступила до університету імені Мечникова. Своє майбутнє уявляла на якійсь дипломатичній роботі…
– Що ж стало причиною раптового повороту в долі?
– Дзвінок мого батька на мобільний… Він побачив оголошення, що в Російському театрі відбувається конкурсний набір до акторського класу театрального училища. «Тобі ж це начебто було цікаво?», – сказав батько. А в мене завжди був характер такий, що все мене цікавило. І я з цікавості вирушила на перший тур конкурсу. Коли побачила величезну кількість юнаків і дівчат, що очікували своєї черги виступити перед приймальною комісією, повернулася й пішла у зворотному напрямку. Але дорогою подумала: невже я не зможу, як вони, прочитати вірш? Коротко кажучи, мене допустили до другого туру. До нього мене вже підготував Сергій Мігіцко. У підсумку знайшла себе у списках щасливчиків, прийнятих до училища. Спочатку це викликало в мене легкий шок. Адже одночасно довелося доучуватися в університеті.
– Нерідко буває так, що людина зневірюється у своїй мрії. Ви не мріяли, але стали акторкою, і зневіри, як я розумію, немає?
– Щодо розчарувань… Тим, хто з дитинства мріє про кар'єру артиста, я завжди кажу, що для цієї професії насамперед треба мати сильний, вольовий характер. Інакше можна зламатися. У мене в театрі вже були такі моменти, коли замислювалася: а чи те я роблю? Рано чи пізно це питання постає. Не у всіх так вдало складається кар'єра, як це сталося в мене. Буває, що акторам доводитися роками чекати однієї серйозної ролі. Коли ти відчуваєш у собі сили, але немає можливості для їх реалізації – це трагедія. Але у мене, мабуть, дуже сильний ангел-охоронець, який ще й в усьому допомагає.
– На сьогодні у Вас багато цікавих ролей. Певно що серед них є ті, що вам подобаються більше чи менше, і є ті, які можна назвати етапними, що виводять на нову сходинку акторської майстерності…
– Етапною для мене стала роль Эдіт Піаф. Вона дала мені можливість відчути всю повноту відповідальності. Адже з першої й до останньої хвилини вистави я перебуваю на сцені і його успіх залежить від того, як я зіграю, як проспіваю. Коли репетирувала, не думала про цю відповідальність, а от коли пройшло десять спектаклів, коли я почала по-справжньому розуміти свою роль і відчула, як зала разом зі мною співпереживає моїй героїні, зрозуміла, що можу братися за будь-яку серйозну роботу й буду розуміти, як треба її виконувати.
Ще одна з моїх улюблених і свого роду етапних ролей – це свиня з «Простої історії». Вона наївна, романтична, чиста, світла, не знає, що таке зло. Я дуже ціную ці якості в людях…
Спочатку режисер прочитав її образ зовсім інакше. Але побачивши, як я вибудувала роль, погодився зі мною.
– Вам які ролі цікавіші – драматичні чи комедійні?
– Мені близька драма, хоча люблю й комедію. Взагалі подобаються характерні ролі. Нехай вони будуть навіть невеликими, але з яскраво вираженими характерами персонажів. Одна з останніх моїх робіт – Беатріче з вистави «Труффальдино із Бергамо, або Слуга двох панів». Вона не проста, як може здатися на перший погляд. Потрібно було навчитися поводитися, як чоловік, – носити чоловічий костюм, фехтувати. Але для мене ця роль стає цікавою в драматичний момент, коли Беатріче дізнається, що її коханий Флоріндо буцімто помер. Я з тих акторок, яким на сцені треба постраждати…
– Крім театру, Ви знімаєтеся в кіно…
– Як для кіноактриси минулий рік став успішним. Мене запросили на одну з ролей другого плану до серіалу «Красуня Ляля». Було багато знімальних днів у Києві.
Мені кіно подобається. Це зовсім інше, ніж театр, мистецтво. Театр – він як живий організм. А кіно – «стоп-кадр». Але кіно теж чимало чого навчає. Там усе треба робити блискавично – відчувати, говорити, зображати.
– Як акторка Ви завжди слухняно виконуєте всі настанови та завдання режисера чи намагаєтеся все-таки обстояти власне розуміння ролі?
– Переважно слухняна. І взагалі люблю, коли мені ставлять завдання. Є актори, які «стартують» самі – відразу і з нуля. Їм зрозуміла роль і вони пропонують режисерові свій варіант. Я ж як «бомба вповільненої дії». Мені треба подумати, «поваритися» у ролі, відчути образ. Тільки десь до десятої вистави у мене виникає осяяння і я розумію, що перед тим робила майже все не так.
Ніколи не буває однакових вистав. Багато що залежить від настрою акторів у той день, коли вони виходять на сцену. А в усіх він може бути різний. І коли це якимсь чином зв'язується докупи, виходить щось особливе. Звичайно, режисери іноді сварять, коли актори надто вже захоплюються й починають відступати від первісного задуму.
Ще існує небезпека піти на повідку у глядачів. Я в собі починала це помічати. Це коли відчуваєш дихання зали, її схвалення, розумієш, що ти подобаєшся, що твої жарти проходять. І ти намагаєшся тоді педалювати ситуацію. Але з досвідом приходить розуміння, що це далеко не завжди доречно. Якщо вистава комедійна – можна дозволити собі «розкочегарити» залу ще більше, але в серйозних роботах робити цього не можна.
Раніше я дуже боялася комусь не сподобатися. Іноді це називають «синдром відмінниці». Мені всім хотілося догодити. І ще я жахливо боялася бути негарною на сцені. Зараз мені цікаві ролі нехай і не привабливих зовні жінок, але зате зі складною драматичною долею. Тому мені дуже люба роль Едіт Піаф. Вона ж бо ставала гарною тільки коли виходила на сцену та співала. Після цієї ролі я переглянула свої інші сценічні образи й перестала красуватися, навчилася «тримати залу» за рахунок внутрішніх якостей, а не зовнішніх. Глядач, відчуваючи це, починає сприймати тебе зовсім інакше. Коли люди полишають театр під враженням і в роздумах, можливо, навіть переглянувши у своєму житті щось, я починаю розуміти, що ми – актори не даремно виходимо на сцену…
– Мабуть, у цьому й полягає вища місія театру? Недаремно ж його називають храмом мистецтва…
– …а роботу в театрі – служінням… Я не дуже давно усвідомила це. Але тепер можу з гордістю говорити, що служу людям… Коли граю у «Простій історії», завжди думаю: «Може, в залі зараз сидить дівчина, яка, подивившись виставу, як і головна героїня, відмовиться робити аборт». Я не знаю, чи був такий конкретний випадок, але хочеться в це вірити. У цьому і є сенс і сила мистецтва.
