У випуску міської газети Маріуполя «Приазовский рабочий» за 25 лютого увагу привертає заголовок: «Гуманітарна допомога переселенцям від школярів Одещини». Матеріал супроводжується фотографією автора – головного редактора видання Миколи Токарського. На ній серед вимушених переселенців, які тимчасово мешкають в одному з гуртожитків, – редакторка Біляївської районної газети «Південна зоря» Олександра Корчинська. Вона привезла гуманітарну допомогу. Її збирали учні Холоднобалківської, Мирненської, Троїцької та Широкобалківської шкіл, працівники Мирненської сільради, Широкобалківського клубу.
– Рано вранці я зустрів мікроавтобус із Біляївського району Одещини, в якому було понад тонна вантажу, і ми рушили на вулицю Красномаяцьку, де в гуртожитку компактно мешкають понад 150 біженців із дітьми з усієї Донецької області. Олександра хотіла особисто вручити вантаж, щоб знати, що допомога прийшла за адресою, – розповідає М. Токарський. – Гуртожиток щойно прокидався, коли ми приїхали туди. Біженців до глибини душі зворушило те, що допомогу їм подали саме діти, у деяких на очі навернулися сльози. Під час розвантаження автомобіля вони з цікавістю читали написи на коробках. І дуже тепло дякували Олександрі за овочі, фрукти, консерви, ласощі, за одяг, іграшки… Усього й не перелічиш. А ще просили, по можливості, привезти їм посуд, мийні засоби й теплий одяг. Олександра пообіцяла ще раз приїхати й доставити все необхідне.
Вантаж, який привезли до Маріуполя, був четвертим гуманітарним відправленням від біляївців для жителів і захисників східних областей нашої країни.
Маріупольці тоді вперше почули про Олександру Григорівну. Жителі ж нашої області не раз читали на сторінках «ОВ» про волонтерську роботу цієї небайдужої жінки.
Торік ціла низка навчальних закладів району активно долучилися до благодійної акції «Милосердя Біляївщини». У зону АТО було відправлено понад десять тонн вантажу.
Повідомила Олександрі Корчинській, що хочу написати матеріал про неї як про волонтерку, яка організувала відправлення гуманітарних вантажів у зону АТО. Але розмова наша постійно виходила з площини інтерв’ю-портрета.
– Хочеться назвати ще школи, які взяли найактивнішу участь у поданні цієї допомоги. Це Маяцька, Яськівська, обидві Граденицькі, Нерубайський НВК, Біляївськая школа № 3, Великодальницький НВК. Сотні людей у Донецькій області одержали допомогу від жителів району, – розповідає Олександра Григорівна. – Тому впевнено кажу сьогодні, що дорогу до миру прокладають діти. Вони не озираються назад, не бояться, що їхні дії можуть комусь не сподобатися. Вони чинять так, як підказує їм інтуїція. Адже усвідомити, що саме зараз діється в Україні, складно навіть політологам і політикам. Дітей не треба переконувати, як деяких дорослих, що допомагати тим, хто береже цілісність країни, – спільний обов’язок. Ви ніколи не почуєте, щоб вони починали розмову зі слів: «А що собі думає керівництво країни?!», «Заварили кашу – нехай самі й розсьорбують», «Куди дивиться Президент?» Для них дуже важливо бути потрібними, відчувати свою причетність до вирішення долі нашої держави.
...Подеколи досить глянути на знімок, щоб зрозуміти – не завжди слова здатні передати всю глибину негаласливого героїзму, щирої вдячності, скромної радості й тривоги, про яку дехто воліє мовчати в такий нелегкий час.
Ось поквапом зроблене волонтеркою фото. Двоє міцних чоловіків із автоматами. За їхніми спинами домівки тих, кого вони щодня захищають. Немає жодних територіальних розпізнавальних знаків (так треба, щоб не видати місце розташування наших військовиків). Чоловіки в повному екіпіруванні, у бронежилетах, посміхаються! Між ними – тендітна жінка з блокнотом і ручкою. Трохи пізніше, в автобусі, рушаючи до наступних точок, вона запише слова цих солдатів:
– Поки ми тут – спіть спокійно. Велике спасибі за підтримку.
Наступний знімок теж не сюжетний. Виконаний нишком. Мабуть, тому суворі військовики не встигли приховати щирої радості, одержавши гостинці від дітей. З задоволенням дістають із коробок частування й листи.
На іншому фото – в руці воїна – лист від школяра. Малюнок – жовто-синє серце – супроводжується побажанням триматися міцно і благополучно повернутися додому.
Олександру Корчинську часто запитують, чи не було страшно там, поруч із передовою.
– Там – ні. Відчуваєш, що потрібен людям. Страшно буває тут, коли трапляється самовпевнена байдужість. Ми не маємо права відгороджуватися, звикати до вбивств, сприймати смерть через окуляри статистики!
Можу стверджувати, що у нас у Біляївському районі перемагають добро, людяність, милосердя. Постійно дзвонять телефони, приходять люди й пропонують допомогу для солдатів і жителів Донбасу. Я впевнена, що саме в цьому наш шлях до порятунку, наша спільна дорога до миру.
