Нещодавно поновила роботу Комісія при Президенті України з питань помилування. Був затверджений її новий склад, до якого ввійшла й відома громадська діячка, президент Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда – Україна», доктор юридичних наук, професор Катерина ЛЕВЧЕНКО.
Нам неодноразово випадало спілкуватися з нею, коли йшлося про забезпечення рівних прав жінок і чоловіків в Україні, про боротьбу з домашнім насильством і насильством над жінками – у цій галузі вона працює вже понад двадцять років. Наскільки близьким є до цих проблем її нове призначення? Та й взагалі, як працює та які питання розглядає Комісія з питань помилування? Чи актуальна її робота у країні, де точаться воєнні дії, де загострюється боротьба з корупцією і громадська свідомість більше концентрується на покаранні винних, ніж на милосерді?
– Склад нашої Комісії професійний і досить розмаїтий, – почала розмову Катерина Левченко. – До неї входять представники органів виконавчої влади – Міністерства юстиції, Державної пенітенціарної служби, Генеральної прокуратури, Уповноважений Верховної Ради із прав людини, народний депутат України, громадські працівники.
Як на мене, якщо зважати на завдання Комісії, то можна дійти думки, що представників неурядового сектору могло бути й більше. Часто робота з питань помилування виходить за межі вузькоспеціального підходу. До того ж вона потребує часу, а з цим у чиновників можуть виникати проблеми.
– Що передбачає саме поняття помилування?
– Це серйозний і відповідальний акт. Тут не йдеться про умовно дострокове звільнення або про амністію.
Правом помилування за всіх часів були наділені перші особи держави. Таке ж право має й Президент України. Він довіряє право підготовки рішення про помилування експертам, які мусять максимально виважено та всебічно підійти до питання. І вже потім рішення Комісії може бути ухвалене або відхилене Президентом.
Для мене особисто це дуже велика відповідальність. І я довго думала, чи слід мені займатися цією роботою, радилася з людьми, які знайомі з нею. Адже розумію, що людина, що скоїла злочин, може покаятися і просити про помилування. Але вона ж потім може знову повернутися на злочинний шлях.
– Наскільки виправдано в нинішній непростій криміногенній ситуації та при тому, що на сході країни точиться війна, взагалі лібералізувати помилування? В Україні є чимало людей, які, навпаки, вважають за потрібне запровадити політику міцної руки.
– Мій досвід і знайомство з відповідною практикою різних держав показує, що суворі покарання не завжди є запорукою забезпечення ладу й безпеки. Має формуватися правова поведінка в суспільстві, коли люди знають, що закон – один для всіх, що він не призначений тільки для керування масами, що він існує не для того, щоб були одні правила для верхівки суспільства й інші для решти.
Більше того, з мого погляду, не завжди покарання у вигляді позбавлення волі (а це у нас досить поширене покарання) відповідає громадській потребі й вирішує основні питання. Так, мусить бути покарана особа, що скоїла злочин, але ми також говоримо про відновлення справедливості. Скажімо, за низку економічних злочинів слід запроваджувати економічні покарання. Дуже важливо, щоб за майнові злочини не тільки призначалося покарання, але й створювалися механізми для відновлення зруйнованого або повернення украденої власності. Якщо людина, що вкрала у когось половину нажитого за все життя майна, одержить 7-10 років позбавлення волі, але втрачене майно не повернеться, то це навряд чи можна вважати відновленням справедливості.
Потрібно, щоб покарання відповідало скоєному і вносило необхідні зміни в життя людини, щоб унеможливити повторення злочинів.
– Хто визначає кандидатів на помилування, яким критеріям вони мусять відповідати і як рішення щодо їхнього майбутнього ухвалюється членами Комісії?
– Людина, що скоїла злочин та відбуває покарання, відправляє лист Президентові. Це передбачено Конституцією України, Кримінально-виконавчим кодексом. Тобто існує право на звертання і ув'язнені можуть скористатися ним.
Лист розглядається в Адміністрації Президента Департаментом із питань помилування. Він готує справу про помилування й довідку про людину, що подала відповідне прохання. Ці документи передаються членам Комісії, і потім ми знайомимося з ними.
Ця робота є конфіденційною. Ми ніде не розголошуємо прізвища й дані тих людей, які подали ці документи. Такий підхід відповідає вимогам Закону про захист приватної інформації. Члени Комісії знайомляться із цими справами, із судовими вироками, з характеристиками, надаваними установами виконання покарань, з іншими матеріалами. На засіданні Комісії справи розглядаються за абеткою, члени Комісії висловлюють особисті думки й голосують.
Дуже важливо, щоб працівники Департаменту з питань помилування, які обслуговують діяльність Комісії, неодмінно враховували у протоколах усі наші думки та пропозиції. Потім ці протоколи потрапляють до Президента України, і він може враховувати їх при винесенні остаточного рішення про помилування.
Є питання, за якими ми одностайно ухвалювали рішення. Але є ситуації, коли рішення ухвалювалося більшістю, причому більшістю в один голос. Чи то на підтримку помилування, чи то проти нього.
За цей час відбулося два засідання Комісії. Участь у першому взяв Президент України Петро Порошенко.
– Чи швидко реалізується на практиці рішення про помилування?
– Коли ухвалюється рішення про помилування, це не означає, що завтра людину випустять. Помилування може передбачати скорочення терміну покарання. І було лише кілька випадків, коли помилування наставало відразу.
9 червня відбулося перше засідання нашої Комісії, а наприкінці місяця я відвідала Чорноморську жіночу установу відбування покарань, що в Одеській області. І добре було довідатися, що жінку, яку ми помилували, уже відпустили.
– Чи можуть рішення Комісії поширюватися на ув'язнених, що відбувають довічне покарання?
– Довічно ув'язнений має право звертатися із проханням про помилування лише через 20 років відбування покарання. Поки що у нас на розгляді не було жодної подібної справи.
– Уже відбулися два засідання Комісії. Скільки рішень про помилування ви ухвалили і кого саме вони стосувалися?
– Після першого засідання ми помилували 20, а після другого – 10 засуджених. Багато це чи мало?
Мені відомо за інформацією керівника Департаменту з питань помилування АПУ Олександра Букалова, що за президентства Леоніда Кучми та Віктора Ющенка щорічно милували майже тисячу засуджених, а в 2011-2014 роках Віктор Янукович помилував лише 43 осіб.
Наша Комісія ухвалила позитивні рішення про помилування за двома третинами справ, які ми розглядали. Наприклад, готуючись до засідання, ми разом з іншим членом Комісії – громадським діячем Володимиром Ажиппо відвідали Качанівську жіночу колонію, де зустрілися з кандидаткою на помилування. Спілкування з нею, з керівництвом колонії переконало нас у необхідності підтримати її прохання.
Також я зустрічалася із двома ув’язненими жінками у Чорноморській колонії. Моя думка щодо помилування однієї з них також переконала членів Комісії.
До третього засідання я планую відвідати установу відбування покарань у Тернопільській області.
