У мене помер чоловік. Про особисте горе не заведено повідомляти громадськості. І я б не стала згадувати про це, якби проблем, з якими зіштовхнулася в процесі хвороби та смерті близької людини, не доводилося долати сотням таких же, як і я, «пересічних громадян».

Можна багато розповісти про лікарів, які виписують дорогі, марні, а подеколи протипоказані ліки на клаптику паперу без підпису, печатки і головне – занесення до картки хворого. А потім – твоє слово проти слова лікаря, який тебе впритул не бачить, знати не знає і взагалі не пам'ятає, оскільки в нього «таких сотні».

Або про чиновників одного дуже важливого обласного управління, пороги якого люди оббивають роками й ніяк не можуть одержати потрібний папір. Бо в поданих документах виявляють неточність. Прохачі виправляють помилку, але там знаходять іншу. І так триває щодва тижні. Нова заява – нова помилка… Мій чоловік ходив до цієї державної установи протягом року й помер, так і не одержавши документ. Просте питання: чому всі помилки не виявляються з першого разу? В управлінні працюють некомпетентні, погані фахівці або… Самі розумієте.

Я хочу зупинитися на роботі установи, без якої не може обійтися жодна людина. Бо і при народженні, і після смерті потрібен папірець, що засвідчує той та інший факти.

Раніше жителям сільської місцевості можна було одержати таке свідоцтво в сільрадах у будь-який день. Тепер ці функції передали ЗАГСам. А оскільки моя родина мешкає в садовому кооперативі на території Новодолинської сільради (працівники якої, спасибі величезне, поспівчували та підтримали), довелося й мені вирушити до районного центру Овідіополя. Додзвонитися туди не вдалося, про розклад довідалася в інтернеті. Понеділок там значився робочим днем, який починався о восьмій ранку.

За чверть до восьмої я сиділа під кабінетом з єдиним оголошенням на дверях, де великими літерами повідомлялося, що завтра, тобто наступного дня, прийому немає. Ані графіку роботи, ані якихось інших повідомлень для недосвідчених відвідувачів я не помітила. Щоправда, високо на стіні вузького коридорчика висів якийсь стенд із невеликими замітками, прочитати які ні в окулярах, ні без них було неможливо.

Протягом півгодини з'явилися ще дві відвідувачки: молода жінка з немовлям і бабуся новонародженого. Вона приїжджала вже втретє. Вперше потрапила в непризначений час. Вдруге треба було пред'явити маму з дитиною. Побоювалася, що й цього разу теж не вийде. А їздити з Кароліно-Бугаза з малям, самі розумієте, нелегко. Чоловік середніх років із кейсом теж ломився в зачинені двері, потім лайнувся й пішов геть.

Я ж піднялася до приймальні селищної ради, у будинку якого ташувався ЗАГС. Миловидна жінка в кабінеті заступника нічим допомогти не могла, оскільки «працівники ЗАГСу нам не підпорядковані. Здається, вони працюють у суботу». Там же я з'ясувала, що найближчим начальством цих службовців є відділ юстиції, і подибала туди. У відділі юстиції були відкриті тільки одні двері – вхідні. Щоправда, слідом за мною прибігли дві захекані дівиці, які повідомили, що вони з іншого відділу, а юстиція не працює взагалі й там немає начальника.

Куди далі? Мені треба було одержати свідоцтво про смерть чоловіка, від чого залежало одержання так званої допомоги на поховання. Адже не встиг чоловік закрити очі, як біля мого будинку вишикувалася черга представників похоронних фірм, що пропонують свої послуги (виявляється, на смерті теж можна заробити).

Я вирішила звернутися до райдержадміністрації – влада все-таки. Там на місці була тільки секретарка. Нового голову адміністрації мали представити о чотирнадцятій годині – готувалися.

– Тоді і я підготуюся, візьму оператора з відеокамерою й задам привселюдно кілька запитань, – я намагалася тримати себе в руках, але нерви були вже вкрай напружені.

Дівчина щосили намагалася мені допомогти – телефонувала, з'ясовувала, навіть знайшла «відсутнього» начальника відділу юстиції, він теж обіцяв допомогти, хоча «питання було не зовсім у його компетенції».

У підсумку прийшов заступник голови райдержадміністрації, який особисто знав завідувачку ЗАГСу, подзвонив їй, і мене знову відправили до ЗАГСу. Але там двері були так само зачинені. Хвилин за десять з'явилася дівчина. Ні на кого не дивлячись, пройшла по коридору, витягнула ключі та зникла за дверима. Я постукала та ввійшла слідом за нею.

– Давайте документи і чекайте в коридорі, – проголосила працівниця.

Я послухалася. За якийсь час повз нас продефілювала ще одна молода дама. Точно так само, ні на кого не дивлячись, узялася за дверну ручку кабінету.

– Добрий день, – привіталася я.

І відчула себе прибулицею з іншої планети. Не заведено тут у державних службовців бажати доброго дня «прохачам», висловлювати співчуття, вітати з радісною подією. Рутинна, нудна, імовірно, малооплачувана робота, нескінченний потік людей, очевидно, їх дратував. 

Зі своєї наївності я гадала, що виписування свідоцтва не забере багато часу. На жаль, помилялася. До кабінету забіг якийсь «свій» відвідувач із текою й затримався там. Зайшла «домовлятися» бабуся новонародженого – не їхати ж іще раз. Нарешті, мене викликали для підписання необхідних документів. Я одержала офіційний папір, подякувала за «зроблену мені люб'язність». При виході попросила високого на зріст хлопця подивитися, що написано на бляклому стенді біля входу до ЗАГСу, а раптом графік роботи там є і я даремно обурювалася. 

– Є, – життєрадісно повідомив хлопець, – тільки за 2013 рік. Він уже двадцять разів змінився.

Подальший мій шлях лежав до пенсійного відділу, що розташований на іншому кінці селища. Я присіла на лаву відпочити.

За кілька хвилин повз мене легкою ходою прокрокували працівниці ЗАГСу. Робочий день у них закінчився. Завтра, згідно з оголошенням, був вихідний.

Того ж дня я спілкувалася з багатьма людьми – відвідувачами, прохачами, працівниками різних установ, багато чула про безвладдя, хаос, ілюзорну люстрацію.

Люди добрі! Яка влада потрібна чиновникам, щоб просто вчасно виходити на роботу і сумлінно виконувати свої обов'язки? Кому потрібна люстрація, при якій звільняють висококваліфікованого фахівця, що присвятив усе життя роботі, і призначають кар'єриста, який «вчасно» примкнув до потрібної партії, хоча він у професії, як то кажуть, «ні бе, ні ме, ні кукуріку».

Чому ми голосуємо за людей, які кожен свій добрий вчинок роблять в оточенні телекамер і борзих літописців? І тривають їхні «добрі справи» рівно до виборів. Перефразувавши відоме прислів'я, смію нагадати: «Народ має ту владу, на яку заслуговує». Виходить, ми з вами заслуговуємо на ледарів, лицемірів, хамів. Нас будуть оббирати, принижувати, ображати і при цьому, оббиваючи пороги, ми завжди повинні будемо «приходити завтра».